Хто є «ніхто» в українській освіті

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Почну з парадоксальної вдячності. Дякую Комітету Верховної Ради України з питань освіти і науки — за те, що кілька днів тому влаштували інформаційну бурю довкола намірів серйозно переглянути ставку вчителя. Нарешті в країні згадали: учитель існує. Нехай навіть як одиниця тарифної сітки.

Подивіться, як раптом прокинулися освітянські профспілки. Звернення, флешмоби, обурені дописи… Профспілкові дами сором’язливо пояснюють, що у воєнний час страйкувати не можна, але вони — стараються щось робити. І… голосно гойдають повітря.

З’явилися аналітичні роздуми у різних ЗМІ: скільки годин має бути в ставці педагога. Де ви, аналітики, були раніше? 

 Ті, хто хоч раз бачив закордонного вчителя, раптом почали переповідати зворушливі історії про його щасливу професійну долю. Заздріть. 

Навіть окремі депутати, які роками не помічали існування шкіл, сьогодні урочисто закликають: «Погляньмо в очі вчителям!» Таки дійшло, що давно час. Час виборів наближається. 

А я згадав історію, якою вже колись ділився.

Якось я зайшов до знайомого старого вчителя. Він сидів над чашкою охололого холостяцького чаю і, витираючи сльози, рвав на дрібні шматочки свої грамоти й подяки. За 50 років роботи їх у нього назбиралося чимало. Він промовив слова, тоді ніби випадкові, але сьогодні — зовсім інші за вагою: «Я всі роки роботи у школі був ніхто». Я говорив йому про вдячних учнів. Він лише сумно усміхався крізь сльози, наче вибачався за свою слабкість.

Це була наша остання зустріч. Коли через кілька днів сусіди відчинили його двері, на підлозі лежало кольорове конфетті — залишки життя в освіті, розірваного на клапті. А з вікна тієї самотньої квартири було видно дві будівлі: школу, якій він віддав майже пів століття, і сільраду, які вчителем користувалися.

Так, саме користувалася. Як кріпаком у феодальній вотчині.

Кріпак має силу-силенну обов’язків і майже жодного реального права. Як і український учитель. 

Хочете приклади? Їх — тьма. 

Що може зробити вчитель, якщо його ображають чи принижують учні або їхні батьки? Реальна відповідь — нічого. Може поскаржитися директору, який найчастіше зробить усе, щоб «не виносити сміття з хати».

І ще звинуватить самого вчителя: «Не знайшли підхід», «Ви спровокували»,

«Треба бути толерантнішим».

Що може вчитель, якщо директор «затаїв зуб» і починає методично знищувати його морально й професійно? Теж — нічого.

Бо в українському законодавстві не існує навіть поняття «булінг щодо вчителя».

Не кажучи вже про механізми захисту і санкції  до тих, хто цей булінг здійснює. 

Чи може вчитель захистити свою професійну честь, якщо його діяльність принизливо або несправедливо оцінив заїжджий експерт, чиновник, методист чи заступник директора? Оскаржити їхню думку? Подати в апеляцію? Ха-ха-ха.  Навіть писати про це смішно. Система влаштована так, що перевіряючий завжди розумний, а вчитель – дурень.

То що зміниться, якщо домовляться і про підвищення зарплати, і про ставку, і про  звання та категорії, і що масового звільнення педагогів не буде? 

Будьте певні, що не зміниться НІЧОГО. 

Вчитель не отримає право голосу. Він не перестане бути дитиноугодником і боятися кожного зловісного шепоту «яжемам» за його спиною. Він не матиме можливості захистити свою професійну гідність. Він і далі не матиме змоги   протистояти директорсько-чиновницькому булінгу…

Хіба, що учителефоби та яжемами почнуть іще голосніше волати на всіх інтернет-помийках: «За які заслуги вчителям підвищили зарплату? Та до них вимоги потрібно підвищувати, моральний кодекс святості увести і т. і т.п.»

Чому все так?

Тому що вчитель в Україні не є суб’єктом освітньої діяльності.

Ні юридично, ні професійно, ні психологічно. У нас взагалі бояться цього слова — суб’єктність. Суб’єкт — це той, хто має волю, голос, відповідальність і вплив на рішення. Той, хто не виконує чужі накази, а чинить і творить. Про суб’єктність учителя в Україні не знають і не хочуть знати. Ні в науці, ні в законі, ні на практиці, ні у побутовому сприйняті. Учитель – ніхто. Тому і не дивно, що переважна більшість із них, за словами Тараса Шевченка «німі», які  «на панщину ідуть…»

Зарплата — важлива. Безперечно. Кількість годин на ставку – теж. Доплати і надбавки потрібні. Але зарплата не творить гідності. Так само, як дорогі кайдани не роблять раба вільним.

Можна і конче необхідно дати вчителю більшу зарплату, 

але якщо він і далі не буде захищений законом, не може впливати на правила гри, не матиме права на професійну думку, не зможе відстояти себе від несправедливості, не є учасником, а лиш виконавцем — то це не зміни.

Це косметика на системі, яка продовжує принижувати тих, хто виховує майбутнє країни. Це показуха для тих, хто начебто турбується про вчителя. 

Я не хочу заходити у філософські площини тлумачення поняття «вчитель – суб’єкт освітньої діяльності». Але хочу, щоб учительство зрозуміло: справжні зміни розпочнуться лише тоді, коли вчитель стане суб’єктом. Не виконавцем чи обслугою, а носієм професійної волі. Суб’єктність учителя — це коли думка вчителя впливає на рішення; права вчителя захищені законом; його професійність поважають так само, як професійність банкіра чи високофахового лікаря; він має право на помилку і право на розвиток; його не можуть принизити без наслідків для порушника: йому не треба боятися, що завтра його «скоригують» або «попросять звільнити» за незручну позицію чи вирішать, що його потрібно «нашарувати» додатковими знаннями. 

Але… Чи прагне хтось в Україні зробити вчителя суб’єктом?

Як не напружую пам'ять, але нічого подібного згадати за останні  тридцять три роки не можу. І не збираються. Швидше – навпаки. Уже навіть із дітей обирають шкільного омбудсмена, щоб захищав однолітків від учителів… Державний освітній омбудсмен багатьох вчителів захистив? Обізвіться, захищені… 

Бо владі завжди було набагато зручніше мати вчителя несуб’єктного: мовчазного, покірного, залежного, легкокерованого. Таким учителем можна продовжувати успішно користуватися. Йому можна кинути премію, а можна і без неї: переживуть.  Два рази на рік говорити гарні, але порожні слова вдячності: будуть аплодувати, бо чемні.  Примусити оцінювати знання учнів за системою,  яку він, як професіонал, не розуміє і не сприймає: виконає, бо так вимагають. Засипати фантиками у вигляді подяк і грамот: буде збирати, щоб потім викинут  геть на сміття. Умовити танцювати перед учнями, щоб ті вважали його «своїм»: танцюватимуть: Примусити сидіти на педраді в шубах і шапках, ловлячи дрижаки від холоду: сидітимуть і обговорюватимуть використання ШІ в освітньому процесі.  Послати прибирати дороги чи місцевий цвинтар: будуть скрипіти, Алі підуть. Використати на виборах: безсумнівно. Сказати «потерпіть, бо війна»: терпітимуть. Погратися в реформу ставками: стануть учасниками гри. Мета одна  — зберегти все, як було. Щоб учитель так і залишився тим самим «ніхто», яким його звикли бачити.

Чого не розуміли і що не зробили автори всіх українських освітніх реформ?

Для того, щоб справді змінити і підняти українську освіту,

 потрібно було починати не із змісту, не із освітніх просторів, не із підручників. Потрібно було починати із повернення вчителю суб’єктності. Гідності. Права на голос. Права бути кимось. 

Але реформаторам завжди була потрібна  ефектність. А не ефективність. Яку міг забезпечити лише вчитель із високим почуттям гідності, а не вчитель-ніхто.  

На жаль, не можу не сказати іще про  одну правду. Про яку мені тяжко писати. 

Учитель — не суб’єкт. Але, за моїми багаторічними спостереженнями, він часто і не прагне ним стати. Бо суб’єктність — це відповідальність.

Це право голосу, але й обов’язок сказати вголос. Це свобода — але й ризик.

Це сила — але й самостійність у боротьбі. А значно безпечніше — мовчати.

Бути «як усі». Перечекати. Пережити. Не висовуватися. Таким є наше вчительство у переважній своїй більшості. 

Все це мені нагадує історію після скасування кріпацтва у 1861 році:

коли звільнені кріпаки товпами йшли до поміщиків і… просили не відпускати їх на волю. Свобода лякала їх більше, ніж неволя. Бо в неволі — звично. Бо в неволі — не ти відповідаєш. 

Історія повторюється. Тільки тепер маємо кріпацтво учителів у освіті — не юридичне, а ментальне.

А найцинічніше — що саме такого вчителя влада й хоче. Несуб’єктного.

Залежного. Покірного. А потім суспільство буде довго мусолити тему, що вчителі-бюджетники  «зробили» чергові вибори.

Замість епілога. 

У Facebook натрапив на два дописи.

Перший — від учительки математики з 32-річним стажем.

Вона не захотіла бути «ніхто», покинула школу й почала надавати платні освітні послуги. І тепер щиро пише: «Чи добре мені без школи? Так, дуже добре.

Ми всі маємо своє небо. Не забувайте піднімати голову й шукати його щодня.

Адже ми живемо, щоб бути щасливими».

Вона стала щасливою, бо перестала бути ніхто. І продовжила займатися улюбленою справою — але вже зі свободою і гідністю.

Другий допис — також від колишньої вчительки. 

«Кілька років тому покинула школу. І тепер мене мільйонами туди не заманиш». Чи продовжила вона навчати — невідомо. Але з мільйонами вона точно має рацію.

А ми й далі сперечаємося: 18 годин ставки — мало чи багато?

Контракт чи безстроковий договір?

Можливо, варто нарешті думати про інше.  Чи перестане вчитель української школи бути ніхто?

P.S. Вам ця картина В. Перова «Приїзд гувернантки в купецький дім» нічого не нагадує?