Автор: Олександр Костюк, д. е. н., доктор управління бізнесом (DBA), професор, головний редактор міжнародного наукового журналу «Корпоративна власність та контроль».
$ 100 – Конго, $ 220 – Ліберія, $ 265 – Гамбія, $ 331 – Малаві, $ 401 – Нігер, $ 460 – Нігерія, $ 618 – Сенегал, $ 656 – Гана, $ 805 – Танзанія, $ 1,639 – Замбія, $ 2,306 – Намібія.
Що це за цифри? Це місячна заробітна плата вчителя школи в Африці (відповідно до паритету купівельної спроможності, тобто РРР).
В Україні номінальна заробітна плата вчителя складає близько $ 250–350, а відповідно паритету купівельної спроможності – близько 700 доларів США. Тобто ми знаходимося на рівні Сенегалу та Гани, поступаючись таким країнам Африки, як Танзанія, Замбія та Намібія.
А зараз проведемо невеличкий експеримент. Визначимо суспільний престиж професії вчителя через співвідношення його зарплати до ВВП на душу населення країни.
Отже, 1,5 до 1 – Конго, 3,1 до 1 – Ліберія, 2 до 1 – Гамбія, 4 до 1 – Малаві, 5,1 до 1 – Нігер, 0,9 до 1 – Нігерія, 4,6 до 1 – Сенегал, 2 до 1 – Гана, 4,8 до 1 – Танзанія, 5,2 до 1 – Замбія, 4,2 до 1 – Намібія.
А що ми маємо за пропорцію в Україні? 0,75 до 1. Тобто, суспільний престиж професії вчителя в Україні найнижчий серед наведених вище країн Африки, у багатьох з яких велика кількість дітей навіть не знають, що таке школа!
Питання: який такий експеримент з освітою проводила держава останні 31 рік, що суспільний престиж професії вчителя було «опущено» нижче рівня країн Африки?
Дати назву такому експерименту складно, бо естафетна паличка передавалася від одного очільника МОН іншому, де кожний давав своєму «етапу» власне визначення, але «командний» результат, очевидно, було досягнуто «феноменальний».
Можливо, у цьому також варто шукати пояснення багатьом похідним проблемам країни саме зараз.
На професії вчителя державі заощаджувати не варто: Африка вже попереду, а позаду, вірогідно, вже нікого не залишилося.
Коментарі
Тут коментарі зайві. Пропрацювавши більше 40 років, увесь час жевріла надія, що держава повернеться обличчям до вчителя, зверне увагу на його добробут. Треба дуже любити професію та дітей, щоб працювати за такі мізерні зарплати. А ще вчитель змушений шукати підробіток (часто у сфері, далекій від педагогічної), щоб вижити.
Одні балачки. Вже стало традицією періодично говорити про оплату праці вчителя та й залишити все без змін.
Справа навіть не в оплаті, а в тому становищі, в яке поставила вчителів держава. Це безправна людина, фахівець, який, виявляється, не знає, як йому виконувати свою роботу. Він НЕ вміє навчати, зобов'язаний виконувати обов'язки няньки, зобов'язаний покірно виконувати примхи батьків. Учитель не має права ні на що. Якщо МОН видає якусь постанову, то виконувати ті РЕКОМЕНДАЦІЇ учитель повинен, а от якщо є якісь моменти, де вчитель може щось вимагати, - то лише РЕКОМЕНДАЦІЇ, і їх місцеві органи влади можуть не виконувати. Зручно, правда ж? А профспілка? Ми дізналися про те, що проводились перевірки витрати коштів на облаштування укриттів саме з публікації очільниці шкільної профспілкової організації про "обурення тисяч освітян Києва" цими перевірками. А от коли учителям зменшують якісь виплати, то й обурення нема. І так у всьому. Навіть не торкаюсь безкарної поведінки окремих знахабнілих батьків.
Додати коментар