Як МОН стало головним методистом країни

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Десь читав, що  як правило, кожна  новина в соцмережах живе три дні. А потім – на маргінес.

Я три дні намагався побачити якусь реакцію освітян на завершальний акорд попередньої команди керманичів МОН – публікацію Рекомендацій щодо організації роботи академічних ліцеїв.

Але чи 96 сторінок достатньо хитромудрого тексту, чи період учительських вакацій, чи просто втома величезної кількості освітян від новацій екс-команди, але мережа на появу цього опусу, так і не відреагувала. Від слова – зовсім.

Хіба що за винятком незначної кількості невідомо чим стурбованих учительок, які негайно зробили перепост цього повідомлення МОН у своїх акаунтах. В яких – максимум кілька десятків читачів. З якою метою поширили – невідомо. На мою думку, лише для того, щоб прогнутися іще раз. На всякий випадок.

Упродовж цих трьох днів я кілька разів починав читати цей документ, кидав цю не дуже приємну роботу… і починав знову. Тому що вирішив написати своїх враження про неї. А писати про те, що не читав, чи про що не маю уявлення – не моє.

І ось кілька думок, які народилися після сізіфової праці – читання цих Рекомендацій.

1. У що останнім часом перетворилося Міністерство освіти і науки?

МОН -  за своїм статусом не методична установа, науково-дослідна інституція чи якийсь офіс супроводу якоїсь реформи. Це центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки, головним завданням якого є формування державної політики у цій сфері суспільного буття. 

Натомість, готуючи такі рекомендації, воно чомусь перетворюється в головного методиста країни. І чи це та сама робота,  задля якої держава утримує центральний орган виконавчої влади? 

Чому центральний орган, який має формувати державну політику, витрачає значний кадровий і фінансовий ресурс на створення багатосторінкових методичних посібників, тоді як у країні накопичуються стратегічні проблеми, що потребують саме політичних і управлінських рішень?

Скільки людино-днів роботи центрального апарату МОН було витрачено на підготовку цих 96 сторінок? Яка вартість цієї роботи для державного бюджету? І чи не був би цей ресурс кориснішим для розв'язання проблем, які справді належать до компетенції міністерства зокрема, кадрової кризи в освіті, моделі фінансування профільної школи чи підготовки вчителів для неї?

2. Який цей документ за свою природою? 

На мою думку, це достатньо примітивний посібник із… менеджменту закладів освіти. 

Тому, що у ньому переказуються речі, які є елементарними для будь-якого початкового курсу менеджменту. Писати у міністерських рекомендаціях про  те, як проводити стратегічну сесію, формулювати місію,  писати візію,  кого включати до робочої групи,  як використовувати SWOT-аналіз,  як організувати мозковий штурм та подібне – це дуже примітивно. І такі тексти  свідчать про те, що їхні автори, або вважають керівників академічних ліцеїв недотепами, яким потрібно пояснювати елементарні істини, або ж відкривають ці істини для себе і цим відкриттям поспішають поділитися з іншими. 

Іншими словами, як колишній керівник кафедри освітнього менеджменту і член двох спеціалізованих Вчених рад із захисту дисертацій, подібний труд я б кваліфікував, як не дуже вдалий реферат студента третього курсу. І не більше того. 

3. Чи може він бути шкідливим для закладів освіти, які готуються стати академічними ліцеями?

На мою думку, так! 

По-перше, у документі дуже багато конструкцій типу: «рекомендується сформувати...» , «доцільно провести...» , «слід підготувати...» , «необхідно здійснити...», «важливо...» та багато чого іншого.  

Формально це рекомендації.

Але будь-який директор закладу освіти прекрасно розуміє, що коли лист МОН надсилається департаментам із проханням «забезпечити  практичне застосування», то психологічно це вже сприймається не як рекомендація, а як інструкція. Саме така фраза міститься в супровідному листі.

І це є сигнал для всіляких контролерів, експердів, перевіряючих: «у закладах освіти мусять робитить лише так». 

А чому так, а не інакше? 

Класичний підхід до випуску у світ подібних рекомендацій передбачає принаймі дві апробовані та важливі процедури: обговорення їх у професійному середовищі, експертна оцінка та затвердження. Нічого подібного у цьому випадку немає.

Чиновник чи чиновники МОН написали, заступник Міністра підписав і… пішло-поїхало. Найрозумніші? Найдосвідченіші?  Найавторитетніші?  Ні! Ні! Іще раз ні!  

Тобто, гіпотетична шкідливість цього документу в тому, що суб’єктивна думка його авторів без належної експертної оцінки та схвалення за умови панування презумпції  вірнопідданства у більшості керівників закладів освіти може зумовити серйозні недоліки у реалізації ідеї профільної школи, яка дуже потрібна українській системі загальної середньої освіти. 

По-друге, поява рекомендацій такого змісту іще раз свідчить про повне нерозуміння авторами основних засад академічної свободи, що визначені чинним освітнім законодавством. Намагання визначити, яким має бути кожен крок керівника закладу освіти, - це не про академічну свободу. Це про її повну девальвацію. 

4. За які заслуги окремі заклади в Рекомендаціях названі «амбасадорами»? 

Якщо у когось не вистачить сили волі дочитати Рекомендації до кінця, то повідомлю, що на останніх сторінках йдеться про «Кейси від ліцеїв-амбасадорів», які вже рекомендується впроваджувати у практику роботи не амбасадорів.  Тобто, МОН, як у колись у радянські часи вже назвало «передовиків соціалістичного змагання» за впровадження профільної школи. 

Дарма, що абсолютно чітко визначеного поняття про багато аспектів функціонування академічних ліцеї іще немає, але «передовики соціалістичного змагання» уже є. Щоправда, тепер вони називаються (сленгом Проні Прокопівни): « по- модньому, по- заграничньому»: амбасадорами. 

Цікава структура всіх кейсів. Вона в усіх однакова: «Було — Стало»;  «Що конкретно зроблено»; «Конкретні результати»; «Порада іншим закладам». 

Це виглядає дуже переконливо. Але якщо уважно придивитися, то майже всі «результати» - опис процесу, а не доказ ефективності.

Наприклад: створено робочу групу; сформовано профілі; проведено SWOT-аналіз; розроблено авторські курси; укладено угоди із ЗВО; проведено День кар'єри; створено змішані групи. 

Навіть студент-третьокурсник скаже, що  результати виконаної роботи.

Але вони не доводять, що ця робота дала кращі освітні результати.

Для прикладу.  Ось кейс від  Тернопільського академічного ліцею. 

У графі «Конкретні результати» читаємо:

"Результати аналізу за 1 семестр засвідчили високий рівень зацікавленості учнів..." 

Одразу виникають питання: хто проводив цей аналіз, за якою методикою, які це індикатори «високого рівня», «де статистика» та багато чого іншого.

Або, ось кейс Буковинського ліцею.

 Читаємо, в частині «Стало» таке:  «Сформовано чітку візію...» «Сформовано 4 профілі...» 

Але це теж не результат у науковому чи управлінському розумінні. Це лише повідомлення про виконану роботу.

І от, коли читаєш ці кейси, виникає елементарне запитання: «Хто і за якою процедурою визнав ці практики такими, що заслуговують на поширення у  всій Україні?»

Якщо це думка лише авторів Рекомендацій чи того, хто їх підписав, то поширюйте ці практики удома, або в знайомих. Але не робіть цього в масштабах країни без чітко визначених критеріїв відбору; проведення незалежної експертизи; порівняння з іншими закладами; визначення інструментів і технології оцінювання. 

І ще один момент.

Після кожного кейсу є рубрика: «Порада іншим закладам». Як колись в срср радили впроваджувати передовий педагогічний досвід. 

Але хто уповноважив авторів цих кейсів давати поради всій системі освіти? Якщо їхній досвід ще не пройшов процедури професійної верифікації?

А лише подобається, через ті чи  інші причини, авторам Рекомендацій.

Між іншим, я зараз намагаюся, заглибившись в аналітику про роботу цих закладів, зрозуміти чому вони стали амбсадорами. Зокрема, чекаю повної публікацій результатів цьогорічного НМТ. Думаю, що вдасться знайти чимало цікавого і повчального. 

Але тим не менше, я  готовий повірити, що серед цих кейсів є справді блискучі. 

Однак,  професійна спільнота має повірити не Міністерству на слово. Вона має побачити процедуру, за якою цей висновок зроблено. Бо довіра народжується не тоді, коли чиновник каже: «Ось найкращий досвід». Вона народжується тоді, коли будь-який фахівець може простежити шлях від фактів до такого висновку.

У цьому есе я не писав про дійсно дивні поради, що є в Рекомендацій. Сподіваюся, в керівників закладів освіти вистачить критичного мислення і здорового глузду для аналізу цього опусу.

Прикро лише, що нове керівництво МОН не поспішає відмежуватися від подібної спадщини. 

А якщо не поспішає чи не хоче, то мабуть…

Про оце «мабуть» - допишіть самостійно. 

3амість епілогу

Те, що за останні десятиліття Міністерство освіти і науки дедалі більше перебирає на себе роль головного методиста країни, - вже очевидна тенденція.

Але виникає значно важливіше запитання. Чи саме для цього в Україні існує центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки?

Державі потрібне Міністерство, яке формує освітню політику, прогнозує розвиток системи, готує якісні нормативно-правові акти, аналізує результати реформ і несе відповідальність за стратегічні рішення.

А методичні рекомендації, навіть на дев'яносто шість сторінок, навряд чи можуть замінити державну політику.

Якщо ж вони починають її підміняти, то проблема вже не в одному невдалому документі. Проблема -  у розумінні ролі самого Міністерства.

І саме над цим, як на мене, сьогодні варто замислитися.

P.S. Насамкінець згадав такий випадок із життя. Колись на Хрещатику зустрів юнака у футболці з принтом «Сексом не займався. Але можу бути секс-інструктором».

Як про нас: «У школі не працював, але поради роздаю»