Як розповісти дітям, що таке гідність: сучасні історії українців

21 листопада в Україні відзначається День гідності та свободи. Це свято запроваджене на честь початку двох революцій: Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2013 року.

Кожного разу, коли українці виходили на Майдан Незалежності, вони робили це заради захисту своєї свободи, прав людини, поваги до гідності.

Як зробити так, щоб ці слова були не просто гаслами, а стали справжніми цінностями для дітей, для яких події українських революцій - вже історія?

Можливо, варто розповідати про гідні вчинки тих, хто живе поруч з ними сьогодні.

І це не лише про захисників України. Це про тих, хто у найскладніший момент проявляє силу духу, сміливість і здатність діяти заради інших. Про маму, яка захищає дитину; медика, який рятує життя; літню людину, яка підтримує армію своїм маленьким внеском; звичайного фермера, що рятує своїх односельців; хлопчика, який прикриває собою іншого.

Для школи такі історії особливо важливі. Діти і підлітки формують свої уявлення про світ не з підручників — передусім із прикладів. Коли вони чують про людей, які проявляють сміливість, співчуття і відповідальність у важких обставинах, вони краще розуміють, що означає бути громадянином, мати власну позицію, допомагати іншим.

Ці розповіді — не про героїзм заради слави, а про внутрішню моральну силу, яка робить суспільство стійким.

Фельдшер Олександр Гнип: робота під обстрілами у перші години великої війни

Олександр Гнип рятував поранених в період активних бойових дій в Чернігові. Фото - МОЗ України

З перших годин повномасштабного вторгнення Чернігів опинився під масованими обстрілами. Ворожі снаряди падали на житлові квартали, промислові зони, дороги, двори. Постраждалі були всюди — вдома, на вулиці, на роботі, навіть у підвалах, куди люди спускалися в надії на безпеку.

Фельдшер Чернігівського обласного центру екстреної медичної допомоги Олександр Гнип розпочав роботу ще тоді, коли багато хто не встиг зрозуміти, що почалася велика війна. Він виїжджав на виклики у моменти, коли місто здригалося від нових прильотів. Безпечних районів у місті не було — обстрілювали все.

Близько 80% викликів були пов’язані з пораненнями. Складними, важкими, часто несумісними з життям. Медики працювали виснажено, але без зупинки. Іноді доводилося діяти всліпу — без світла, без зв’язку, без можливості навіть заправити машину чи купити воду.

Олександр Гнип не приховує, що саме дитячі травми були для нього найболючішими. Він працював у блокадних умовах, часто під повторними обстрілами. Але найсильніше запам’яталося не це, а очі дітей, які опинилися в епіцентрі війни.

“Всі запам’ятовуються, але діти… Невинні, які прожили ще так мало і опинилися у пеклі війни. Після мінометного обстрілу ми забирали дитину. У неї був відкритий перелом стегна, закритий перелом другої ноги, геморагічний шок. Переді мною досі її сіре від пилу й пороху обличчя і ці очі, які дивляться на тебе. Емоційно дуже важко”, - каже медик.

Мама, яка стала щитом для свого сина

Фотоколаж  - видання Рудана

Віта Головко була разом зі своїм восьмирічним сином Матвієм на дворі біля будинку. Усе відбулося за секунди. Спочатку був свист — короткий, різкий, який у Кривому Розі навчилися впізнавати одразу. Потім — спалах. І вибух, що збив з ніг і підняв у повітря пил, скло й шматки металу.

Матвій нічого не зрозумів — усе сталося занадто швидко. Але Віта встигла. Вона притиснула сина до себе й закрила своїм тілом, намагаючись сховати його від ударної хвилі та уламків.

Це було її перше й останнє рішення тієї ночі — і воно врятувало хлопчика.

Матвія відвезли до лікарні у тяжкому стані. Віта загинула на місці. Удома її чекала також донька Анастасія, яка тепер зростатиме без мами.

Про Віту Головко говорять дуже просто: вона зробила те, що роблять мами, — захистила свою дитину до кінця.

86-річна переселенка, яка щодня допомагає військовим

Переселенка Марія Шмуля робить окопні свічки для військових ЗСУ. Фото - Бориспільська міська рада, Facebook

Марія Олексіївна Шмуля все життя прожила на Донеччині. Коли почалося повномасштабне вторгнення, її дім став небезпечним місцем. Завдяки волонтерам вона разом із родиною опинилася у селі Любарці на Бориспільщині — у новому середовищі, без звичних речей, але в безпеці.

Оселившись, Марія Олексіївна захотіла бути корисною. Вона дізналася, що військовим потрібні окопні свічки, і разом із родиною почала вчитися їх робити. Це було не одразу просто: картон згортався неправильно, віск розливався, свічки горіли надто швидко. Після кількох спроб вони знайшли найвдаліший варіант — той, що дає тепло, світло й можливість підігріти їжу.

До справи долучилося все село. Сусіди приносили картон і бляшанки. Сини Марії Олексіївни купували парафін. Люди приходили подивитися, як вона працює, і з часом допомагали самі.

Тепер у невеликому будинку переселенки стоять коробки зі свічками, які відправляють на передову. Марія Олексіївна працює майже щодня — повільно, але наполегливо, роблячи те, що може.

У міськраді про неї сказали дуже влучно: “Незалежно від віку та можливостей, кожен може долучитися до спільної справи — головне мати бажання бути корисним”.

Лікарка, яка винесла дитину з-під завалів зруйнованого під’їзду та повернула її до життя

Світлана – лікарка, яка врятувала дитину під час ракетного удару по Дніпру. Фото - Суспільне. Дніпро

Коли російська ракета влучила в їхній будинок у Дніпрі, Світлану вибухова хвиля відкинула з кімнати в коридор. Двері заклинило, чоловік вибивав їх молотком.

Світлана розповідає, коли вибігла на вулицю, побачила жахливу картину: два під’їзди обвалилися, все палало, люди кричали.

“Боковим зором я побачила, що декілька дорослих у дворі на землі лежать. Але я дитяча лікарка, і я відразу побачила неподалік, біля нашого під’їзду лежала дівчинка. Цю дівчинку я впізнала, вона з нашого під’їзду, її звуть Мирослава, вона була вже блідо-сірого кольору і дуже проблемна ситуація з ніжками”, – каже лікарка.

Лікарка відправила чоловіка шукати їхню машину — більшість автівок згоріла, але їхня, хоч і побита уламками, на щастя, завелася. Подружжя поклало Мирославу на заднє сидіння й терміново повезло в лікарню.

Згодом лікарі підтвердили: швидка реакція Світлани та її рішення негайно везти дитину до лікарні врятували Мирославі життя.

12-річний Гліб Бондаренко із Харкова, який закрив собою молодшого хлопчика

Гліб Бондаренко та наслідки обстрілу Харкова 27 червня. Фото - ДСНС 

Гліб Бондаренко з Харкова разом із друзями був на дитячому майданчику, коли росіяни атакували місто касетними боєприпасами. Мама зателефонувала і попросила терміново йти додому. Діти тільки рушили з майданчика, коли Гліб випадково підняв голову й побачив у небі ракету.

Вибухи пролунали майже одразу. Касетні елементи розліталися на десятки метрів.

Поруч із ним стояв дев’ятирічний хлопчик Рома. Гліб інстинктивно схопив його й різко притягнув до кута під’їзду, намагаючись прикрити собою. В цей момент поруч упав один із боєприпасів — і уламок влучив Глібу в плече, пробив легеню та зачепив передсердя.

Гліб згадує ті секунди дуже просто, без пафосу: “Я побачив, що летить ракета. Притиснувся до кута. Біля мене впала маленька бомба. Я Рому почав смикати, щоб у нього не потрапило… Коли витягнув руку, у мене потрапив уламок. Я забіг додому, був у крові, я навіть не пам’ятаю, як це сталося”.

Отримавши важкі поранення, хлопчик дивом дістався додому. Його терміново госпіталізували, а згодом разом із мамою евакуювали на лікування до клініки “Шаріте” в Берліні.

Справжнього героя Гліба Бондаренка відзначили в рамках акції “Діти-рятувальники – герої війни”.

Поліцейський, який допомагає людям там, де це найнебезпечніше

Геннадій Юдін. Фото - МВС України

47-річний майор поліції Геннадій Юдін працює у складі евакуаційного екіпажу “Білий янгол” на Донеччині. Це один із найнебезпечніших напрямків, і щоденна робота його команди — вивозити мирних жителів із прифронтових селищ під обстрілами. Разом із напарником Дмитром Соловієм він евакуював понад 500 людей, допоміг десяткам поранених і доставив місцевим громадам гуманітарну допомогу — понад 35 тонн.

“Я завжди допомагав людям. Це почалося ще у 2014 році, в рідній Авдіївці. А після початку вторгнення ми просто продовжили — вивозили всіх, кого могли”, - каже Геннадій.

Евакуації часто відбувалися під прямими ворожими ударами: людей доводилося виносити на руках, витягувати з підвалів і доставляти до безпечних районів. Команда забирала і дітей, і стареньких, і тих, хто не міг пересуватися самостійно.

Одним із найважливіших рішень Геннадія стало усиновлення дитини після смерті власної маленької доньки. Разом із дружиною вони пройшли навчання, стали патронатною сім’єю і взяли дитину під опіку. Забирати її довелося під обстрілами — так само, як десятки інших людей, яких він рятував.

За свою роботу майор Юдін отримав орден “За мужність” III ступеня, який йому вручив Президент України. Сам поліцейський підсумовує коротко: “Ми просто робимо свою роботу”.

Олексій Симонов — чоловік, який пішки вивів 117 людей із блокадного Маріуполя

Олексій Симонов, фото - з фейсбук-сторінки чоловіка

Олексій пережив блокаду Маріуполя від перших днів. Його район — Кальміуський — постійно обстрілювали, люди жили без води, електрики й газу, готували на вогні, топили сніг, щоб пити. У підвалі, де ховалися Олексій та його родина, було понад 280 людей.

Коли обстріли трохи відсунулися від району, Олексій разом із сусідами вирішив, що треба пробувати виходити. Він зібрав усіх, хто був готовий йти, і 22 березня 117 людей пішки залишили місто. У колоні були діти, літні люди, сім’ї з домашніми тваринами — кожен ніс те, що міг.

Шлях проходив під звуки канонади. Після селищ Мангуша та Нікольського група зустріла місцевих, які прихистили їх у своїх домівках, дали теплу їжу та ночівлю. Далі волонтери допомогли людям добратися до Дем’янівки, а звідти — до Запоріжжя.

До підконтрольної Україні території дійшли 70 людей. Решта поїхали в інші напрямки — хто мав родичів, хто змушений був погодитися на “евакуацію” вглиб окупації.

Друзі прозвали Олексія “маріупольським Мойсеєм” — він мав мужність та сміливість взяти на себе відповідальність за життя більше сотні людей, які були розгублені, налякані, безпорадні. Олексій зміг провести їх у безпечніше місце, коли в Маріуполі вже не залишалося шансів вижити.

Фермер, який воював за землю: історія Олександра Гордієнка

Олександр Гордієнко. Фото - agroweek

Олександр Гордієнко понад тридцять років працював на херсонській землі. Він був власником фермерського господарства, очолював обласну Асоціацію фермерів і добре знав кожен гектар у своєму районі. Після звільнення правобережжя Херсонщини, він сам розміновував поля: збирав і вивозив протитанкові міни, щоб техніка могла працювати, а люди — повернутися до роботи.

Навесні він почав збирати врожай під постійними атаками російських дронів. Донька Аліна розповідала, що батько власноруч збив понад сотню безпілотників, використовуючи системи радіоелектронної боротьби й інколи навіть рушницю.

“Ми свою землю просто так не віддамо. Я не можу все кинути. Буду боротися”, — говорив він журналістам.

Олександр продовжував працювати попри ризики, допомагав іншим фермерам, організовував роботу, ділився досвідом, намагався повернути життя на поля Херсонщини навіть тоді, коли обстріли не припинялися.

5 вересня 2025 року російський дрон атакував його автомобіль поблизу села Урожайне. Олександр Гордієнко загинув на місці. Йому було 58 років.

Він загинув там, де працював усе життя — у полі, яке до останнього намагався зберегти. Президент Володимир Зеленський посмертно надав Олександру Гордієнку звання Героя України.

Гідність, яка живе в людях

Коли говорять про гідність, найчастіше згадують Майдан. Але насправді гідність — не меморіал і не свято в календарі. Це внутрішній компас, який допомагає не збиватися з курсу навіть тоді, коли навколо темно. Саме тому важливо, щоб діти знали ці історії. Бо вони формують просту, але дуже потрібну думку: добро існує, і воно починається з вчинку.