А чи дозволили б Сухомлинському сьогодні бути Сухомлинським?

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

28 вересня виповнилося 108 років із дня народження Василя Олександровича Сухомлинського.

Я ніколи не був фанатом будь-якого прізвища в освіті чи науці. Включаючи Сухомлинського. Не люблю педагогічних ікон, поклоніння авторитетам і переконання, що хтось колись уже знайшов остаточні відповіді на всі питання освіти. Це дуже люблять робити в нашій НАПН, а я не із тієї тусовки.

Але те, що внесок Василя Сухомлинського в українську педагогіку великий, у мене сумнівів немає.

Я не раз бував у Павлиші. Був у його школі. Із самим Василем Олександровичем спілкуватися мені не довелося, але з людьми, які його добре знали, працювали разом із ним, бачили його не на фотографіях і не на сторінках книжок, - багато разів і, думаю, плідно.

Тому сьогодні мені хочеться написати не ювілейний панегірик Сухомлинському. Не про те, якими астрономічними цифрами вимірюється кількість людей, які досліджували його педагогічну спадщину і захистили на ній кандидатські і докторські дисертації. Не про тиражі його книг. Не про названі його іменем заклади освіти, бібліотеки, кафедри і навіть (!) зали засідань. Не про кількість проведених конференцій, педагогічних читань чи семінарів з його спадщини. Не про кількість статей і монографій про нього і його досвід. Не про кількість тих, хто відвідав його школу за життя і після смерті Педагога… Це все астрономічні цифри.

Але на фоні них у мене виникає просте запитання.

А де другий Сухомлинський? І чому він НЕ з’явився, якщо тисячі вивчали, вникали, досліджували, впроваджувати, читали досвід того СУхомлинського?

Запитуючи так, маю на увазі, звичайно, не людину, яка повторила педагогічні прийоми Василя Олександровича. І не того, хто написав найбільше наукових праць про його спадщину. Другого Сухомлинського взагалі не може бути.

Я питаю про інше.

Де директори шкіл, які створили власні педагогічні системи такого масштабу? Де школи, досвід яких вивчають десятиліттями? Де педагоги-практики, книжки яких через пів століття після їхньої смерті продовжують читати?

І чому країна, яка понад пів століття так старанно вивчає Сухомлинського, не навчилася створювати умови для появи нових Сухомлинських?

При тому, що це країна, в якій академічна свобода вчителя і право керівника закладу бути самостійним в своїй управлінській діяльності задекларовані в законі. Адже всього цього в тоталітарній радянській державі не було, але Сухомлинський був.

Згадав одну давню історія.

Ще наприкінці 80-х років минулого століття я написав статтю з досить єретичною на той час назвою: «Чи був Сухомлинський справжнім директором школи?»

І надіслав її до редакції одного з найпоширеніших тоді українських освітянських часописів. Де вона і померла. Її і не надрукували, і не повернули. А один мудрий освітянин, який працював у тодішньому Міністерстві народної освіти, коли я йому про це розповів, хитро примружився і сказав мені майже дослівно: «Із ідолами воюють лише ідіоти».

Ідолом, зручним для тогочасного компартійного режиму, Сухомлинський став уже за життя. Що далося йому дуже нелегко. Але… Про нього вже можна було писати. Його можна було цитувати. Його потрібно було вивчати. Ним можна було захоплюватися.

А от ставити запитання - вже небажано. Бо живу людину поступово перетворили на педагогічну ікону, на ідола. А з іконами не сперечаються. Перед ними схиляються.

Так от, перед іменем Сухомлинського ми схиляємося й досі. Як перед іконою.

Із одного боку, це майже добре. Бо Василь Сухомлинський мав дивну, навіть для тогочасного директора, для директора звичку.

ВІН ЗАЙМАВСЯ ПЕДАГОГІКОЮ.

Він спостерігав за дітьми. Особисто працював із ними. Писав для них. Експериментував. Щось придумував. Перевіряв придумане у власній школі. Створював свою педагогічну систему.

І тому мене він цікавив, насамперед, як педагог. Але не як директор. Бо бути директором порівняно невеликої сільської школи, у тяжкий час після Другої світової війни, у колективі дітей і вчителів, які тоді на директора молилися так, як колись на Господа Бога – це одна ноша. І бути, навіть у той час, директором великої сільської чи міської школи – була зовсім інша ноша.

Не кажучи вже про директора сьогоднішнього закладу освіти. А швидше – про те, у кого директора перетворила теперішня система управління. Завдяки якій він і не став справжнім менеджером, і перестав бути педагогом. Менеджером не став – бо потрібний слухняний, а перестав бути педагогом – тому, що ніколи.

Уявімо на хвилину Василя Олександровича директором сучасної української школи.

І уявімо, що він отримує з Міністерства освіти і науки сімдесят сторінок рекомендацій про те, як формувати україномовне середовище у своїй школі. Чи сто сімдесят сторінок рекомендацій, як організувати освітній процес. Чи кількадесят сторінок посібника, як проводити SWOT-аналіз чи формувати робочі групи для вивчення тих чи інших питань.

Цікаво, що б він сказав?

Можливо, те, що мені кілька днів тому сказав директор дуже хорошого і добре відомого ліцею: «Я не читаю такі рекомендації і сам знаю, що мені робити».

А можливо і те, що сказав інший, дізнавшись про експертів і експерток, які подібні рекомендації пишуть: «Кожна тюлька із себе камбалу корчить».

Не хочу приписувати Сухомлинському слів, яких він ніколи не говорив. І невідомо чи сказав би.

Але сама ситуація видається мені дивовижною.

В українській освіті і педагогічній науці понад пів століття вивчають досвід директора, цінність якого полягала передусім у тому, що він сам думав про свою школу.

А потім пишемо сучасному директорові сімдесят сторінок рекомендацій, щоб пояснити йому, як створювати україномовне середовище у власній школі.

Ми розповідаємо про педагогічну свободу Сухомлинського - і дедалі детальніше регламентуємо діяльність сучасного директора.

Закликаємо вчитися у Сухомлинського - і водночас не довіряємо професійному розуму тих, хто сьогодні керує школами.

То чого ж ми насправді навчилися у Сухомлинського?

Можливо, ми дуже добре вивчили тексти Сухомлинського, але так і не засвоїли найголовніший урок Сухомлинського.

Він полягає у тому, що потрібно дати директорові й учителеві можливість самостійно працювати і приймати рішення. Не вимагати від нього захоплюватися черговою педагогічною модою лише тому, що її оголосили сучасною. А дати йому можливість створювати свою школу.

Так, як свого часу робив директор невеликої школи в Павлиші.

Тому, можливо, питання треба ставити зовсім не так: «Чому в Україні не з'явився другий Сухомлинський?»

Другий Сухомлинський нам не потрібний.

Нам потрібна школа, у якій можуть з'являтися інші перші.

Перший Петренко. Перша Коваленко. Перший директор невеликої сільської школи чи великого міського ліцею, про якого сьогодні ніхто не знає, але який робить щось таке, про що через п'ятдесят років писатимуть книжки.

Для цього його не треба вчити бути Сухомлинським.

Йому потрібно дозволити бути собою.

Тому я майже впевнений: сьогодні Сухомлинському не дозволили б бути Сухомлинським.

У кращому випадку дочекалися б завершення контракту.

А потім конкурсна комісія не рекомендувала б його на посаду директора Павлиської школи.

Замість епілогу.

За останні роки в нашій освіті саме поняття «педагогічний досвід» дуже змінилося.

Колись досвідом ставало те, що роками народжувалося у школі, проходило перевірку дітьми, вчителями, помилками, результатами і часом.

Сьогодні досвід можна здобути значно швидше.

Наприклад, попрацювати рік у так званому "пілоті" ще не створених академічних ліцеїв, вчасно і вдало сфотографуватися з черговим міністром і черговими заступниками міністра або із місцевими чиновниками - і вже стати амбасадором цього досвіду та навчати інших, як їм створювати академічні ліцеї.

Можливо, саме тому нам так легко вдається знаходити амбасадорів.

І так важко - Сухомлинських.