Більшість педрад перетворились на збори з оголошенням наказів

Джерело: Думки без меж

«ЦІНА ЗРУЧНОСТІ»

Останнім часом все частіше спостерігаю за одним цікавим феноменом. Назвемо його так: БУТИ ЗРУЧНИМ. У вчительському середовищі це поняття вже не виняток, а швидше — звичка.

Під час нещодавних візитів у декілька шкіл, де була нагода поспілкуватися з європейськими партнерами, пролунало запитання:

«Чим можемо допомогти ще? Що у вас болить?»

І це було не в одній школі. Відповіді були схожими одна на одну: «Усе добре, дякуємо. Ми справляємось. Нам нічого не потрібно.»

А далі був візит до молодіжної організації — там, навпаки, зовсім інша картина: «У нас замало техніки. Бракує меблів. Нам би тренінгів. Є ідеї, але немає фінансування.»

У підсумку — саме організація отримала додаткові можливості, а школи залишились із ввічливою вдячністю. Бо «все ж наче ок».

І найгірше — це не фрази. Це позиція.

Позиція вчителя як “зручної фігури”.

Зручно мовчить. Зручно погоджується. Зручно не створює проблем.

Я часто розмовляю з педагогами. І що мене щиро дивує — навіть ті, хто відкрито обурюється діями адміністрації чи системними перекосами, зупиняються, коли мова йде про дії.

«А чому не скористаєтесь правом автономії закладу?» — запитую.

У відповідь — або здивування, або: «Та це тільки на папері.»

Насправді ж у законодавстві визначено: директор — не одноосібний керівник, а частина колегіального управління. Він має право пропонувати рішення, але ключові дії мають ухвалюватись разом із колективом. І це має фіксуватись протоколами.

Але більшість педрад перетворились на збори з оголошенням наказів. Не обговорюють. Не голосують. І навіть не ставлять під сумнів.

Бо це «зручно». Бо «так простіше».

Але ця зручність — має ціну.

Пам’ятаю діалог із вчителькою, яка нарікала на несправедливість рішень адміністрації.

Запитав: «Чому не скажете про це напряму?»

І почув: «Я ж не ідеальна. Якщо почну щось говорити — ще й мене перевірятимуть. А навіщо воно мені?»

І знову — страх. Не перед відповідальністю. А перед реакцією.

А чи є у цьому світі ідеальні? Невже ніхто не робить помилок? Звідки така невпевненість у власних діях?

Цей страх паралізує не лише стосунки в колективі. Він просочується в інші сфери. Якось почув, як під час заповнення анонімної анкети вчителі питали в директора:

«А що нам тут краще написати?»

Тобто навіть в анонімному полі люди не відчувають свободи висловитись.

Не тому, що їм нічого сказати. А тому, що бояться наслідків. Хоч вони й вигадані.

Ще один вимір цієї зручності — втрата вчителем лідерської позиції перед учнями та батьками. Часто чую історії, коли батьки поводяться зверхньо, висувають претензії, а вчитель, замість твердої фахової позиції, намагається «викрутитись» і не загострювати.

Це відображається на всьому:

Учень за весь рік дистанційного навчання не вислав жодної письмової роботи, в онлайн вийшов кілька разів із закритою камерою — і отримує річну оцінку “7”.

Аргумент: «Важкий час. Хай будуть щасливі і дитина, і батьки. Менше проблем.»

Або ще гірше: керівництво просить не ставити низькі оцінки, щоб не вплинуло на рейтинг закладу.

Із прагнення бути зручним — знову відступ.

Але в очах дітей і батьків педагог у цей момент втрачає роль лідера. А відновити її — ой як складно.

Тут не про те, щоб бути різким. Тут про усвідомлення себе як сильного, здатного до рішень і відповідей.

Іноді простіше мовчати, не лізти, не виділятись. Але простіше — не завжди краще.

Страх, зручність, невпевненість — це не про «поганих вчителів». Це про систему, яка роками привчала «не виходити за межі».

Але зараз межі — інші. І права — інші.

Ось чому наразі у багатьох — непорозуміння з учнями.

Вчитель — не вільний, зручний, а сьогоднішнє покоління більше почало висловлювати свої думки.

Бо раніше все було просто: відкрийте зошити, підручники — і працюємо. І всі виконували. За винятком одиниць.

А зараз молодь — інша. Вони питають: «А навіщо це робити?»

І це вибиває зону комфорту вчителя.

А чому не запитати учня? Можливо, є альтернатива? Можна побудувати діалог — і все було б інакше.

Але й тут учитель скаже:

«А коли розмовляти, якщо є програма, тема, і нам сказали згори?»

І знову — межі. А не про діалог. І не про комфорт сторін.

І тоді ми потрапляємо в зачароване коло:

вчителі мовчать, бо бояться або звикли;

система не змінюється, бо не бачить запиту;

а молодь — нова, вільна, відкрита — не розуміє, чому той, хто має бути провідником, мовчить.

Тому й маємо розрив поколінь.

Учні більше не хочуть бути зручними.

А вчителі — не всі, але багато — ще не готові бути сміливими.

Так, є школи, де все інакше.

Де директор не боїться питати думку.

Де команда — справжня команда.

Де вчителі не бояться вести за собою.

Де дітей не бояться чути.

А батькам — не бояться пояснювати.

Але якщо такі приклади — виняток, а не правило, то чи не варто чесно подивитись на ситуацію?

Це текст не про всіх. Але про багатьох.

Це не засудження. Це — запрошення до чесної розмови.

Бо якщо ми хочемо іншої освіти — нам потрібен оновлений вчитель.

Не герой. Не робот. Не мученик.

А просто — вільна людина, яка вміє сказати: «Ні, мені так не підходить.»

Це — не істина. Це — лише один погляд.

Істина — між нами. У наших розмовах.

Можливо, і не буде однієї правильної відповіді.

Але точно має бути — своя.

Думки без меж — простір, де щирість не має кордонів.

Дякую, що читаєте. Дякую, що думаєте.