Чому нашій шкільній освіті потрібна естетична гуманізація

Автор: Михайло Девдера, учитель української мови і літератури загальноосвітньої школи І- ІІІ ступенів села Качківка Ямпільського району Вінницької області, вища кваліфікаційна категорія, вчитель-методист, нагороджений значком «Відмінник освіти»

Під усіма вітрилами до старшої школи мчить завантаження ідей НУШ. Нещодавно МОН оприлюднило нову порцію навчальних програм для 5–7 класів. І в них, як і в Державних стандартах освіти для різних щаблів школи, проглядається стара проблема. Проголошуючи всебічний розвиток особистості метою освіти, ми натомість постійно робимо все можливе, щоби шкільне навчання зосередилося лише на одному його боці — пізнавальному. І зовсім забуваємо про гуманізацію освіти та естетичне виховання школярів. Без них повноцінний розвиток людини неможливий.

Традиційно під гуманізацією освіти мають на увазі забезпечення присутності в освітньому просторі (й навчальних планах) належної кількості уроків із гуманітарних наук. Виділили достатню кількість годин на мови, літературу, історію — отже, гуманізували освіту. Але для повноцінного становлення й розвитку людини недостатньо просто забезпечити їй розширене вивчення певних суспільних наук, потрібно належно занурити її в естетичну діяльність. А під естетичною діяльністю я маю на увазі не вивчення естетики чи живопису.

Естетична діяльність — це читання гарної художньої книги, насолоджування мелодією, перегляд художнього фільму чи вистави, розігрування драматичних епізодів, танці, колядування та щедрування. А також написання творів або створення художньої фото- чи відеопродукції… Колись у школах був солідний курс виразного читання. Не задля вироблення гарної дикції, а задля розвитку здатності цілісно осягати й виражати художній текст… Зараз навіть цього немає…

На забезпечення повноцінного середовища для естетичної діяльності в школі мало б працювати насамперед вивчення літератури, а за ним — предметів естетичного циклу, які в навчальному плані представлені галуззю «Мистецтво». Але не працює. Й працювати не може. Бо в навчанні літератури давно вже домінує пізнавальний аспект, а власне «мистецькі» предмети — музика / образотворче — погоди аж ніяк не роблять, адже на них виділено дуже мало уроків: у базовій школі — один-два на тиждень, а в старшій профільній буде ще менше. Так, за новим Державним стандартом, для старшої профільної школи (10–12 клас) передбачено аж 35 уроків упродовж трьох років. При тому, що загальна кількість уроків обов’язкового компоненту в старшій профільній школі коливається десь у межах двох тисяч. І на цих 35 уроках так само пануватиме пізнавальна, а не естетична діяльність.

На уроках літератури немає естетичної діяльності. Там учні в кращому разі пережовують зміст пропонованих програмою творів, а потім на почерпнутому звідти фактажі вибудовується контрольне тестування. Водночас читання першоджерел сьогодні вже не є необхідним, оскільки в Інтернеті (й на книжкових базарах) не бракує «стисло переказаних текстів», якими «добрі люди» полегшують життя школярикам, спрощено викладаючи зміст програмних творів. У гіршому варіанті розвитку подій школярі навіть не заглядають у сам художній текст, натомість дізнаються про епоху, автора, проблематику, героїв, способи й засоби перечитавши «критику». У ще гіршому — опановують засади «ідейно-художнього аналізу» (особливо якщо це поетичні твори) й ставляться до тексту суто як до анатомічного об’єкта. І вже в найгіршому варіанті «проходять» тестування навмання, тобто просто ставлять хрестики.

Нещодавно академічну спільноту сколихнув обурений пост відомого літературознавця професора Юрія Коваліва про уроки літератури. Процитую, бо краще не скажеш: «Ось так розстрілюють українську літературу й фольклор в тирі сучасної української школи, в клітці убогих і примітивних тестів, які від художнього твору не лишають жодного сліду, крім ледь помітного натяку. І нікому на думку не спаде, що художня література — не математика чи фізика, де все зводиться тільки до денотату, до однозначного алгоритму, від якого відходити не дозволяється, натомість образ — завжди багатозначний, завжди містить у собі розмаїття світу в його єдності, великий спектр означувань у пошуках адекватної сигніфікації, передусім стосується естетичного переживання, не властивого жодній формулі».

Врешті мені можуть закинути: «А де це у світі ви бачите освітній простір, у якому присутня естетична діяльність? Кому вона треба? Економіки потребують мізків, а не емоцій! В економічній і технологічній конкуренції держав виграє не той, чия молодь багатша естетично, а той, хто здатен підготувати кращих фахівців для найпрогресивніших галузей економіки: ІКТ, нано- та біотехнологій, космічної галузі… Тому в шкільному курсі мають бути потужно представлені насамперед відповідні науки, а не якась химерна «естетична діяльність».

…2008 року всесвітньо відому письменницю Джоан Роулінг запросили до Гарварду, щоб виступити перед його випускниками. Вона говорила з ними про роль… уяви. Так-так! Саме тієї здатності, завдяки якій людина творить усе нове. Зокрема й у нано- та біотехнологіях… Але, віддавши належне цій функції уяви, письменниця почала говорити про вироблену й розвинену мистецтвом уяву як про здатність до емпатії. Вона наголосила: звісно, ви, гарвардці, — люди дуже високого статусу, й цей статус по праву ваш, адже зароблений кожним із вас важкою впертою роботою над собою. «Та якщо ви вирішите використати свій статус і вплив, щоб висловитися від імені тих, у кого немає голосу, якщо вирішите ототожнювати себе не лише з могутніми, а й із немічними, якщо збережете здатність уявляти себе на місці тих людей, у яких немає ваших переваг, тоді пишатимуться вами не лише ваші сім’ї, а й тисячі, мільйони людей, чию реальність ви змогли змінити. Нам не потрібні чари, щоб змінити світ, усю необхідну силу ми несемо в собі: у нас є сила фантазувати краще».

Гадаю, що «сила фантазувати краще» — це похідна переважно від естетичної, а не практичної чи пізнавальної діяльності. І що здатність до співпереживання теж уже віками найефективніше складається в межах саме естетичної, а не наукової діяльності. Власне, чи не для її витворення й з’явилася та розгорталася естетична діяльність у різних притаманних їй формах у всі епохи?..

Про загрози, які приховує ліквідація гуманітарного складника освіти, каже й американська науковиця-філософиня Марта Нусбаум. Водночас вона зачіпає дещо іншу, але не менш суттєву площину — політичну. Філософиня показує, як відсутність в освітньому просторі гуманітарних дисциплін може істотно погіршити ситуацію з демократією в різних країнах: «Якщо ця тенденція не зміниться, то незабаром усі країни світу почнуть продукувати покоління корисних машин, а не повноцінних громадян, здатних самостійно мислити, критикувати традиційний уклад і розуміти значення страждань і досягнень інших людей. Майбутнє демократичних держав світу на сьогодні залишається невизначеним».

Усесвітньо відомий експерт із питань освітньої політики доктор філософії Кен Робінсон наголошує: академізм шкільних предметів убиває творчість. Тому потрібно напрацьовувати шкільні практики та освітні стратегії, що сприятимуть широкому застосуванню творчості й креативу. Свого часу Робінсон очолював проєкт «Мистецтво в школах», покликаний змінити принципи мистецької освіти в школах Англії та Вельсу. «Революція, до якої я закликаю, ґрунтується на інших принципах, ніж рух за підвищення стандартів. У її основі — віра в цінність кожної людини, в право на самовизначення, в нашу здатність розвиватися й прожити повноцінне щасливе життя, у важливість громадянської відповідальності та поваги до інших», — пише Робінсон. Він виділяє чотири головні цілі освіти: особисту, культурну, соціальну й економічну. «На мою думку, мета освіти — дати учням можливість зрозуміти довколишній світ і власні таланти, щоб вирости щасливими людьми й активними, гуманними громадянами», — пише експерт.

Одне слово, попри все торжество академізму й спрямованості нинішньої освіти на задоволення економічних потреб, в освітньому просторі багатьох країн виразно проглядається й інша тенденція — потяг до естетичної гуманізації освіти задля утвердження в людині власне найкращого людського. Назріває розуміння: найглибинніше розкриття потенціалу кожної дитини можливе не тоді, коли її школитимуть із низки «найнауковіших» дисциплін, а тоді, коли ми діятимемо на основі розуміння простої істини: «…те, який внесок зробить кожна людина в довколишній світ, залежить від того, в яких стосунках вона перебуває зі своїм внутрішнім світом», — стверджує Кен Робінсон.

Відомий американський психолог Карл Роджерс вважав, що «допомогти людям бути особистостями важливіше, ніж допомогти їм стати математиками чи знавцями французької мови».

Диваки! Вони навіть не підозрювали, що призначення людини — бути ефективним оцифрованим біозастосунком серед «олюднених» застосунків цифрових, бо ж, як казав академік Василь Кремень, «майбутнє належить не великим особистостям, але і не трудовим масам, а інтелектуальним працівникам, індивідам, які активно мислять, які зуміють умонтуватися в більш могутні, надособистісні системи штучного розуму». Принаймні якщо вірити підходам, які дедалі більше утверджуються в українській освіті.

Але ці підходи обов’язково треба змінювати. Й почати можна хоча б із повернення на уроки літератури самої літератури в її естетичній іпостасі й потужній прив’язці до решти видів мистецтва.