Чому сучасних дітей війни складніше навчити читати і писати?

Автор: Інна Большакова

Коли ми пишемо Державний стандарт, навчальний план і програму раз у 10 років, ми маємо думати, що ми це робимо для нового покоління дітей. І зараз це цифрове покоління війни. Що маємо?

1. Кліпове мислення на фоні тривожності

Дитина звикла до миттєвої зміни контенту. Якщо інформація не захоплює за перші 5-10 секунд (як у TikTok), мозок «вимикається». 

Постійна загроза  змушує мозок дитини бути в стані гіперпильності. Вона швидко реагує на звуки чи рухи, але не може довго концентруватися на буквах, тексті.

Читання довгого тексту  викликає  фізичну втому швидше, ніж у попередніх поколінь. 

2. Зоровий гнозис

Це здатність мозку не просто «бачити» об'єкт, а впізнавати його, аналізувати структуру та надати йому значення. Коли дитина дивиться на літеру «Ш», її очі бачать три палички й одну горизонтальну лінію, але саме гнозис каже мозку: «Це буква Ш, звук [ш]». Під час тривоги зір фокусується на великих об'єктах (пошук загрози). Дрібні деталі, як-от засічки на буквах або крапки над «ї», мозок ігнорує як «неважливі для виживання».

Дитина в школі може дивитися в книгу, але не бачити тексту. Наприклад, коли підняла у клас після тривоги.  Це не проблема зору (очі здорові), це проблема обробки сигналу в корі головного мозку.

3. Сенсорна незграбність

Це стан, коли мозок дитини не отримує достатньо сигналів від тіла через брак руху, що призводить до проблем у керуванні власними пальцями та рукою. У дітей війни, які зростають із гаджетами, цей дефіцит стає «подвійним».

По-перше, це ефект «планшетної кисті» (наслідок телефонів і планшетів)

Щоб писати дитина має використовувати дрібну моторику і мати розвинені пальцеві захвати. 

Коли дитина змалечку лише «свайпає» (рух усією площиною пальця) або «клікає» (натиск на кнопку), дрібні м’язи долоні залишаються в стані гіпотонусу (слабкості).

Виникає неправильний захват ручки (дитина тримає її «кулаком» або надто низько). Через слабкість м’язів рука швидко входить у стан гіпертонусу — дитина занадто сильно тисне на папір, аж до дірок, намагаючись втримати контроль.

У Британії та США психологивідмічають, що  діти приходять до школи з «кліковими пальцями», які не вміють тримати олівець. 

І це верхівка айсберга, бо є мовленєві вади, дисграфія, .... . 

Учити дітей зараз читати і писати не одне й те саме, як 5 чи 10 років тому. Часу потрібно більше і зусиль учителя треба більше. Тому ОКРЕМО 8 годин української мови в навчальному плані, то мінімум, що має дати держава, уряд, МОН, Офіс реформ і колектив авторів прогорами на чолі з Романом Шияном. Ми дійсно вчимо дітей, а не предмети. І це діти цифрового покоління і діти війни.