Чи правильно ми використовуємо термін «бідність» для позначення становища у якому опинилась переважна більшість освітян та науковців України?

Автор: Віктор Громовий, український педагог, освітній експерт, публіцист, шеф-редактор порталу "Освітня політика"

17 жовтня - Міжнародний день боротьби з бідністю.

Говорити про бідність, означає все зводити все до рівня індивідуальних проблем конкретних осіб. У всьому світі є люди, які не можуть дати собі ради (здобути освіту, знайти роботу, вести здоровий спосіб життя тощо), тому вони й опиняються на «дні», стають «бідними».

Хто в цьому винен?

Як правило, вони самі.

Для декого з них бідність є стилем життя: їм подобається не працювати й бути вільними від суспільства, їм подобається спати під мостом і відчувати себе романтиками, їм подобається зловживати алкоголем тощо.

А в нас є мільйони успішних людей із вищою освітою, які виконують надзвичайно важливу для суспільства роботу, однак опинилися за межею бідності. І в цьому падінні на «дно» немає їхньої провини (в усьому світі учительство належить до середнього класу).

Винне суспільство: учительська «бідність» є не індивідуальною, а є соціальною проблемою.

Приказка «Чого бідний? Бо дурний» — не про вчителів, тому що в нашому випадку вони, швидше, мають «горе з розуму», їхня бідність не є наслідком власної неспроможності здобути освіту, знайти постійну роботу тощо.

Це люди, які, як правило, не погано навчались у школі, закінчили ВНЗ, добросовісно працюють. Вони заробляють більш ніж достатньо для того, щоб мати гідний їхньої соціальне значущої місії рівень життя. Проблема в тому, що «хтось» їх безцеремонне обкрадає.

Звісно, можна жартувати з приводу того, що «вчитель, як і сапер, помиляється тільки один раз, коли обирає професію», але цей жарт звучить як присуд до довічної бідності лише в нас.

Американський учений Майкл Еппл у книзі «Культурна політика і освіта» наголошує: «Слово «бідний» означає, що проблеми бідної людини є значною мірою наслідком її невдач». Якщо ми вживаємо щодо учительства слово «бідний», у цьому випадку «по суті, не передбачаються носії панування».

«Сказати «пригноблений», а не «бідний» означає вдатися до сильнішого вислову, — продовжує Майкл Еппл, — який вказує, то є структури гноблення».

Отже, слід називати речі своїми іменами: вчителі, викладачі ВНЗ та науковців Україні є пригнобленою верствою населення, а в ролі «структури гноблення» виступає наша рідна Українська держава, яка, з одного боку, законодавче декларує право вчителя на досить високу зарплату, а з іншого — фактично встановлює платню, яка навіть не забезпечує реального прожиткового мінімуму.

Нагадаю, що Закон "Про освіту" № 2145-VIII, ухвалений 5 вересня 2017 року, визначає, що базова заробітна плата вчителя найнижчої кваліфікаційної категорії має бути не менше трьох розмірів мінімальної заробітної плати (станом на 17.10.25 це 24 тис. грн).

За міжнародними нормами, бідність починається, коли на одну людину є сума менша, ніж 150 доларів на місяць. Тобто, якщо у вашій сім’ї з 4 осіб, є менше ніж 600 доларів на місяць, ви живете за межею бідності.

До того ж «держава» в особі правлячи кіл є не просто «структурою гноблення» в матеріальному плані, до недавнього часу(а подекуди й зараз) вона хотіла тиснути на вчителя і в інших сферах життя: підказувати, «як правильно голосувати», мобілізовувати на різноманітні добровільно-примусові неоплачувані роботи, наприклад з благоустрою міста чи з організації різноманітних масових видовищ, рекомендувати передплачувати якусь газетку, зобов'язувати за власні гроші, усупереч нормативним актам, придбати санітарну книжку тощо.

Майкл Еппл наголошує на необхідності вживати «правильні» слова, точні формулювання для позначення певних соціальних явищ.

Тож, говорячи про «бідність» освітян та науковців, треба брати це слово в лапки.

Чому бідні? Бо пригноблені!

Чому пригноблені? Бо навіки перелякані!

Адже ми не просто «бідні», ми ще й навіки перелякані!

Для нас досі є актуальним заклик Роберта Бернса з вірша «Чесна бідність»:

Хай бідні ми, хай злидні ми,

Не маємо нічого,

А будьмо чесними людьми

Й не біймося нікого.

Анакдот "на закуску":

Жили-були миші й усі їх ображали. Якось пішли вони до мудрої сови й кажуть:

— Мудра сово, допоможи нам порадою. Все нас ображають, коти, лиси, пугачі. Що нам робити?

Сова подумала й каже:

— А ви станьте їжачками. В їжаків є голки, їх ніхто не ображає.

Миші зраділи й побігли додому. Але дорогою одна миша сказала:

— Як же ми станемо їжачками? — і всі побігли назад, щоби задати це питання мудрій сові.

Прибігши, вони спитали:

— Мудра сово, а як же ми станемо їжачками?

А сова їм відповідає:

— Хлопці, ви мені голову дурним не забивайте. Я мислю стратегічно!

Миші, відростіть голки і станьте їжаками?!

Постійно читаю в коментарях: а чому можуть навчити наших дітей люди, які до себе не мають самоповаги, а тільки скиглять, що їм мало платять?!

Відповів їй, що в освіті буде погано і ще гірше поки ви будете писати фрази на кшталт «скиглять, що їм мало платять». Бо такими фразами ви демонструєте зневагу і відсутність хоч якоїсь емпатії. А значить ви стаєте частиною пригноблювачів!

Тому, якщо хочете кращої освіти, малюйте плакат "Вимагаю як бабуся(мама), нормальної оплати праці вчителів моїх онуків(дітей)"("Підвищення зарплати вчителя – на користь нам усім" тощо) та йдіть під МОН.

Бо не працюють заклики: Миші, відростіть голки і станьте їжаками?!

З однієї простої причини: вчительство є пригнобленою верствою населення. Не можуть віками пригноблені зненацька стати активними борцями. Такого ніде і ніколи не було. Це завдання всього суспільства: припинити пригноблення, допомогти нужденним, а, значить, допомогти собі стати суспільством знань, стартап-нацією, справді гуманістичним суспільством тощо.

Звісно, я не закликаю колег просто сидіти й чекати, поки інші щось зроблять для нас, але реалістично оцінювати можливості вчительської спільноти.

Ми маємо бути свідомі того, що в нашій країні століттями зрощувався ідеальний вчитель для Системи.

Це вчитель з наступними характеристиками:

1. Зашуганий вчитель, який всього боїться. Він буде робити «шо скажуть». Слухняність понад усе!

2. Вчитель, який не думає. Бездумний виконавець будь-яких забаганок.

3. Вкрай бідний вчитель у якого немає «запасу міцності». У такого вчителя немає ніякої свободи дій. Буде терпіти вічно…

4. Нещасний вчитель. Бажано не тільки на роботі, а й в особистому житті, щоб усю свою енергію спрямовував на «серцевіддавання» чужим дітям.

5. Не надто здоровий вчитель, який не довго напружуватиме пенсійний фонд та медичну систему.

Проклята вчительська «бідність» призводить до фатальних наслідків не тільки (і не стільки!) стосовно особистого життя цих людей, а перш за все — стосовно загального стану системи середньої освіти.

Адже, як вважає Людмила Шангіна, «бідність — це не рівень доходів. Бідність — це спосіб думок, коло спілкування, хода і вираз очей. Це підібганий хвіст і зацькований погляд. Якщо позбавити людей можливості жити по-людськи, вони перестають бути людьми. Вони втрачають гідність. Важко, знаєте, жебракувати з достоїнством... Це життя вбиває в нас людське задовго до смерті.

Багатство може не бути предметом щосекундного думання про нього. Бідність — не може. Про неї пам'ятають і думають щосекунди. Про багатство можна забути, захопившись, наприклад, особою протилежної статі. Про бідність — ні».

Шангіна Л. Право № 6, або Бідні люди // Дзеркало тижня. — 2004. — № 4, 31 січня.