Директорів шкіл потрібно позбавити функцій, не властивих педагогічній діяльності

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Почув історію, яка добу не покидає мою голову.

Знаю, що подібних історій, особливо в останні роки – чимало. Однак ця засмутила особливо.

А тепер детальніше.

У одному із великих міст Київщини молода директорка поважного ліцею почала свою роботу з мрії – створити сучасну, живу, безпечну школу. Не для галочки, не для звіту, а для дітей.

Вона по-дитячому раділа кожному дрібному успіху: новому кабінету, відремонтованій стіні, збереженій гривні в кошторисі. Коли з великими труднощами вдалося «вибити» фінансування на ремонт, а фактично – на спорудження укриття , здавалося, що головне зроблено.

Адже тепер під час повітряної тривоги учні не бігтимуть до найближчого маркету за триста метрів від школи, а спустяться до свого, теплого, обладнаного підвалу.

Зробили. Відкрили. Раділи. Пишалися.

А через два тижні – перевірка.

Аудит. Поліція. Слідство.

Підозра у «завищених обсягах виконаних робіт».

Чи винувата директорка, яка підписала акти виконаних робіт, не вникаючи у сутність? Так, винувата. І має відповідати за це. Але я про інше.

Уся ця історія – не про крадіжку, а про систему, у якій директор школи може стати винним у наївності.

Бо він не бухгалтер, не будівельник і не юрист. Він педагог.

І коли підписує акт виконаних робіт, він просто довіряє тим, хто мав би розумітись на цьому — спеціалістам, управлінцям, підрядникам. Але саме цей підпис стає для нього петлею.

Парадокс нашої системи в тому, що директор школи мусить бути всім і одразу: педагогом, психологом, кризовим менеджером, юристом, фінансистом, інженером, пресслужбою і фасадом громади. Але ця ж система не готує до цього ні в університетах, ні в програмах підвищення кваліфікації.

Його вчать писати безглузді накази, а не розуміти договори. Вчать «комунікації», але не вчать, як захистити себе в умовах аудиту.

І тому такі директори, як ця молода ентузіастка, стають жертвами двох систем одночасно: педагогічної, яка очікує від них дива, і державної, яка за будь-яке диво вимагає звіту в трьох примірниках і з «мокрою печаткою».

Ініціатива перетворюється на ризик. Відповідальність – на підозру.

Виявляється, найнебезпечніше в школі – не дрон і не ракета.

Найнебезпечніше – підпис під актом виконаних робіт.

Бо від нього може початися слідство.

І відчуття провини – навіть у того, хто просто хотів зробити дітям краще.

Тому давно і наполегливо стверджую таке. Якщо ми хочемо мати директорів – керманичів педагогічних колективів, то досить робити із них умільців на усі руки. Їх потрібно позбавити від функцій, що невластиві педагогічній діяльності: ремонтів, кошторисів, життєзабезпечення закладів освіти.

У нас сила-силенна чиновників у різних департаментах, управліннях, відділах освіти. Вони давно стали пʼятим колесом у освітянському возі, котрий лише гальмує його рух вперед.

Ці всі контори давно необхідно перетворити у центри ресурсного забезпечення закладів освіти, які й будуть займатися тим, щоб заклад освіти мав всі умови для здійснення освітнього процесу, управляти яким буде директор.

Перевіряти не директора, як той підготував заклад освіти до нового навчального року чи до початку опалювального сезону, а здати директору підготовлений до роботи заклад освіти після літніх ремонтів…

У таких центрах мають працювати інженери, бухгалтери, спеціалісти з кошторисів та технагляду, які серед іншого зможуть розібратися і в актах виконаних робіт, і у тендерах, і у харчуванні, і в каналізації та опаленні… Щоб акти виконаних робіт без тями, але з добрими намірами (бо для дітей), не підписувала хороша вчителька англійської мови, яка стала директором. А підписували фахівці.

Знаю, що це буде не скоро. Якщо буде взагалі. Хоч у багатьох країнах світу є саме так.

Тому казав і кажу директорам шкіл. Завжди майте сміливість сказати «ні».

Жодні умовляння, погрози і навіть апеляції до «дітей» не можуть бути підставою, щоб такий документ підписати.

Потім вас не захистить ніхто і ніколи. Система зробить вигляд, що вас не знала.

Бо в нашій освіті ініціатива часто має коротку інструкцію: спочатку діяти – потім пояснювати, чому винен.

Мені стало дуже шкода цю директорку. Вона хотіла зробити краще. Як педагог. І це стало її помилкою. Визнавати це – дико. Але це факт.

Знаю, що її чекає. Ще до суду назвуть злодюгою і корупціонеркою. Лише не знаю, для чого і чому?