Коли терпець учителів увірветься – це буде не просто протест

Автор: Оксана Хомич, доктор філософії з освітніх, педагогічних наук, УДУ ім. Драгоманова

Ситуація, яка зараз відбувається в освітньому просторі, – це вже навіть не криза, а відкрита атака на українського вчителя, на саму ідею школи як осередку знань, культури й національної стійкості.

Комітет Верховної Ради з питань освіти, науки та інновацій ініціював зміни до бюджету-2026, які можуть позбавити роботи понад 70 тисяч учителів.

Це не просто цифра, а вимивання мозкового та морального капіталу нації. Це якби ми власноруч знищували тих, хто формує мислення майбутніх поколінь.

Ініціатори цього абсурду хочуть:

•  розірвати всі безстрокові трудові договори з учителями й примусити їх підписувати контракти «на ласку» адміністрації – від року до п’яти;

•  звільняти всіх, хто не погодиться з новими умовами;

•  збільшити педагогічне навантаження з 18 до 22 годин;

•  урізати надбавки за досвід, звання, престижність праці.

І головне – поставити вчителя на коліна, зробивши його безправним виконавцем чужих рішень.

Це не реформа. Це повільне удушення системи освіти, яку ще тримають на плечах тисячі вчителів: виснажених, але відданих своїй справі.

А тепер головне питання: де в цей час наш міністр освіти? Де його позиція, заява, спротив?

Тиша...

Мовчання, що ріже вуха гучніше за будь-які виступи. Звісно, зручніше залишатися осторонь, фотографуватись на освітніх форумах і розповідати про новації, коли реальна школа розсипається по цеглинах.

Я вважаю, що наш міністр перетворився на освітнього барбера – багато блиску, жодного змісту. Бо легше створювати піар-звіти, ніж встати й сказати правду: «Учитель – на межі виживання!»

Учитель – це серце школи, хребет суспільства, той, хто формує майбутніх лікарів, інженерів, військових, лідерів.

Коли вчитель принижений, падає держава. Бо немає країни без людини, яка навчає.

І ще один важливий аспект!

У кожного рішення є конкретні автори: з іменами та прізвищами. Тому коли ми говоримо «Комітет Верховної Ради з питань освіти, науки та інновацій», не уникаймо персональної відповідальності. Це конкретні люди, які своїми руками забивають останній цвях у домовину української освіти.

Їх треба відсторонити від будь-яких державних посад, бо вони не реформатори, а руйнівники. Вони не будують, а викорчовують усе живе. І найстрашніше, що вони роблять це під маскою «покращення» та «оновлення».

А ще є освітяни, які досі запрошують цих бездарів на конференції, форуми, фестивалі, знімають із ними селфі, слухають їхню ахінею. Невже нам так бракує самоповаги, що ми аплодуємо тим, хто нас знищує?

Українська освіта стоїть на межі виживання. Якщо зараз не зупинити цей абсурд, завтра вже не буде кого рятувати. Питання лише одне: чи вистачить у нас сміливості сказати «досить»?

Учитель – не просто професія. Це останній форпост людяності, совісті й розуму, який досі тримає суспільство від остаточного розпаду.

Особи, які сьогодні підписують документи, що знищують цей форпост, мають розуміти, що вони не реформують систему, а спалюють її дотла. Їх бездумні дії, байдужість і цинізм – це останній поштовх до вибуху, який уже назріває серед освітян.

Коли людину роками принижують, позбавляють гідності, скорочують її до цифри в таблиці, вона мовчить до певного моменту. Але цей момент настане!

Бо саме ті, хто сидить у кабінетах і натискає зелені кнопки, своїми руками штовхають учителів на страйк. Він буде не лише проти низьких зарплат, а й проти зневаги, приниження, брехні й байдужості.

Український учитель довго терпить. Але коли терпець увірветься – це буде не просто протест. Це буде голос совісті нації, яку ви хотіли змусити мовчати.