Мовна чутливість, або Декілька слів про наслідки педагогіки відмови

Автор: Ольга Шевчук-Клюжева, кандидатка філологічних наук, соціолінгвістка

Нещодавня заява освітньої омбудсменки України Надії Лещик, у якій педагогам було рекомендовано відмовлятися від спілкування з дітьми, що говорять російською, як на мене, є досить суперечливою.

В Україні небагато фахівців, які займаються дослідженнями дитячого мовлення, тому, на жаль чи на щастя, але я не можу залишити цю ситуацію без коментаря, адже вона стосується ширшого питання: як в Україні формується й реалізується мовна політика в освіті, і хто несе за це відповідальність.

Мовне питання не повинно ставати полем емоційної імпровізації, особливо у висловлюваннях посадовців, які представляють інституції, що покликані захищати права громадян і формувати стратегії гуманного переходу до державної мови. В умовах війни, масової міграції, шкільної нестабільності й втрати рідного середовища мільйонами дітей – ми не маємо права легітимізувати практики, що суперечать педагогічній етиці та сучасній науці про мову.

Відповідальність за мовну політику – це не лише про законодавство, але й про професіоналізм усіх, хто реалізує її на практиці: освітян, державних службовців, уповноважених, авторів освітніх стандартів. На бюджетні кошти утримуються цілі мовні інституції, і це накладає відповідальність не лише за гасла, а за компетентну, науково обґрунтовану і етично вивірену позицію.

На моє глибоке переконання, ми не повинні толерувати публічні поради, які зводять мовну політику до формального виконання ідеологічних настанов: без наукової основи й без урахування потреб дитини.

Що було сказано?

Уповноважена особа в інтерв’ю для УКРІНФОРМу порадила вчителям відповідати дітям, які говорять російською, фразою: «Я не розумію, що ти кажеш», та відмовлятися від комунікації з ними поза уроками.

Що не так із такою порадою?

Це суперечить педагогічній етиці.

Відомо, що діти в ситуації мовного переходу вразливі до знецінення. Демонстративна відмова педагога «розуміти» мову учня – це форма пасивної дискримінації, що може спричинити мовний сором і зниження довіри до школи як безпечного простору.

Це суперечить міжнародним нормам.

Зокрема статті 30 Конвенції ООН про права дитини, а також принципам ЮНЕСКО і Ради Європи, які визнають мову дитини частиною її ідентичності. У світі практикуються моделі поступової інтеграції в державну мову, з адаптаційною підтримкою.

Це суперечить соціолінгвістичній логіці.

Замість глибинної українізації, ми отримуємо імітацію мовної лояльності – дитина вчиться говорити «правильною» мовою ззовні, але внутрішньо відчуває відторгнення. Це явище описується в дослідженнях як роздвоєння лінгвістичної ідентичності.

До чого це може призвести?

•  до травматизації дітей, особливо тих, що вже пережили вимушене переселення;

•  до того, що українська мова сприйматиметься як форма покарання, а не належності;

•  до втрати довіри до освітніх і мовних інституцій загалом.

Що варто робити?

Українська мова є безумовним пріоритетом, але шлях до її ствердження має бути не через відмову та ігнорування, а через: етично і методично обґрунтовану мовну інтеграцію; підготовку вчителів до роботи в умовах багатомовності; розробку адаптаційних програм для учнів, які переходять на українську як домінантну мову навчання. 

Мовна політика – це не лише норми і покарання, це про довіру, приналежність і майбутнє. Дитина має не боятися, а хотіти говорити українською і завдання держави – зробити цей вибір природним, а не вимушеним. Лишається сподіватися на мудрість усіх, хто причетний до вирішення «мовного» питання в Україні – як у час війни, так і у часи повоєнної відбудови.

Шануймося!