Не святкові роздуми у святковий день

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Не святкові роздуми у святковий день

Україна відзначає 35 річницю Незалежності.

Велике і поважне свято. Найбільш вагоме для кожного справжнього українця. Особливо - в час, коли незалежність доводиться пʼятий рік упідряд відстоювати у кривавих і тяжких боях ціною життів дуже і дуже багатьох українців.

Своє 35-річчя відзначає і освітня система незалежної України.

І для людини, яка третину свого життя працювала в освітній системі колишнього срср, а решту - в системі незалежної України; у якої розрив із радянською освітньою системою і розбудова української освіти - не просто історичний артефакт, а складні сторінки власного життя, сьогоднішнє свято спонукає до роздумів про шлях, який пройдений.

Учора побачив у мережі вітання із 35-річчям Незалежності від дуже відомої в освіті України людини. У ньому про освітні «глибокі системні трансформації», «кардинальні зміни», «фундаментальні реформи», «найвищі світові стандарти». 

Прочитав - і подумав: невже ми жили в одній і тій самій країні й бачили одну й ту саму освіту?

Немає сумніву: в українській освіті за 35 років було зроблено багато важливого і потрібного. І є успіхи та досягнення. І про них ми чули не один раз і почуємо чи прочитаємо у ці святкові дні. Навіть - із надлишком.

Тому я не хочу писати ще один ювілейний текст. Таких буде тьма.

Натомість, хочу спробувати назвати кілька речей, про які в урочистих привітаннях зазвичай не пишуть: що ми справді створили за 35 років, а що лише назвали створеним. Але  тепер пишемо про нього у ювілейних звітах, як про «фундаментальні трансформації»

Тож далі - про не святкове.  

1. За 35 років Незалежності нам так і не вдалося створити українську національну школу. Натомість, в українській освіті сформувався дивний гібрид: уламки радянської освітньої системи, місцеве хуторянство, чиновницька самодіяльність і запозичені фрагменти зарубіжних освітніх практик, часто без розуміння контексту, у якому вони працювали.

 І тут важливо, що «національна школа» - це не про етнографію, шаровари чи механічне збільшення патріотичної риторики. Це про власну освітню філософію держави: кого ми хочемо виховати, які знання вважаємо фундаментальними, яку історичну пам’ять формуємо, якою бачимо роль української мови й культури, що означає громадянство України, якою має бути школа країни, що виборює власну державність у кривавій борні.

Упродовж 35 років ми багато разів реформували структуру, програми, стандарти, оцінювання, підручники, назви інституцій - але так і не знайшли відповіді  на питання: якою за своєю сутністю має бути українська школа?

2. Українська освіта так і не стала системою, адекватною запитам власної держави й суспільства.

Радянська система освіти була ідеологізованою, авторитарною, у багатьох аспектах репресивною. Але вона була внутрішньо цілісною і точно відповідала політичній, соціальній та економічній моделі тієї держави. Вона знала кого готує, для якої економіки, для якого суспільства і для якої політичної системи.

Про українську освіту за 35 років Незалежності щось аналогічне сказати важко. Політики змінювалися, економіка змінювалася, ринок праці змінювався, суспільство ставало іншим, країна пережила революції, масову міграцію, демографічну кризу, технологічний стрибок. Наразі - переживає тяжку війну. А освітня система дуже часто на ці виклики, або не реагувала, або реагувала запізно: коли реакція втрачала сенс.

Іншими словами: радянська освіта була поганою для вільної людини, але дуже добре пристосованою до своєї держави. Українська освіта мала б бути освітою вільної людини у вільній державі, але ми так і не збудували систему, яка б цій державі відповідала.

3. Найменше за 35 років Незалежності змінилася система управління освітою. Вона значною мірою залишилася радянською - і за змістом, і за формою.

Змінювалися назви органів управління, структури, посади, з’являлися нові установи, агенції, служби, офіси, платформи.

Але сама управлінська логіка залишалася незмінною: зверху знають краще; школа має виконувати; учитель має звітувати; директор - забезпечувати виконання; нижчий рівень управління - передавати далі вимоги вищого.

Тобто відбулася не стільки зміна моделі управління, скільки її модернізація й технологічне переоснащення. Колись були паперові циркуляри, журнали, довідки й перевірки. Тепер - електронні платформи, цифрові форми, моніторинги, дорожні карти, рекомендації, дашборди.

Але принцип дуже часто той самий: не довіряти, регламентувати, контролювати, вимагати підтвердження виконання. Ми децентралізували освіту територіально, але далеко не завжди децентралізували її управлінську свідомість.

 У результаті - радянський райвно зник із вивіски. Але райвно як спосіб управління освітою успішно живе і квітне.

4. За 35 років Незалежності трансформувалися роль і місце Міністерства освіти і науки в освітній системі.

Із центрального органу виконавчої влади, покликаного формувати державну стратегію і політику у сфері освіти, Міністерство поступово перетворилося, на мою думку, на велику освітню «майстерку».

Свідомо вживаю саме це слово. У своєму первісному сенсі майстерка — це місце і спосіб ремісничої праці, де майстер показує учневі, як саме треба щось робити. І тут ключові сенси - в слові «реміснича» праця.

Ось приблизно цю роль дедалі частіше й перебирає на себе українське МОН.

Особливо виразною така трансформація стала в останні 10–15 років. Міністерство думками, розумом і мовою самопроголошених «експертів і експерток»  дедалі потужніше пояснює/нав’язує  школі, директору й учителю, як організовувати освітній процес, як оцінювати, як створювати робочі групи, як писати стратегії, як користуватися платформами, як упроваджувати ті чи інші «інструменти» й «практики».

Тобто замість того, щоб передусім відповідати на запитання «куди має рухатися українська освіта?», воно дедалі частіше відповідає на запитання «як саме вам це робити?»

Паралельно відбулося і спрощення самої професійної мови. Глибоку педагогічну й методичну роботу дедалі частіше підміняють «майстерками», «кейсами», «інструментами», воркшопами й кількагодинними фестивалями-шоу. Складні професійні проблеми упаковують у легкі й привабливі формати, які добре виглядають у презентаціях, але далеко не завжди мають стосунок до їх реального розв’язання.

Якщо додати до цього фасадний менеджмент, який став однією з характерних рис діяльності МОН, то й отримуємо дуже специфічну модель управління. Замість довгострокової освітньої політики - постійне оперативне реагування. Замість стратегічних рішень - дорожні карти, рекомендації, презентації та проєкти. Замість пошуку власної моделі української освіти - копіювання окремих зарубіжних практик, часто без достатнього розуміння контексту, у якому вони виникли й працюють. А замість реальної автономії школи - дедалі докладніші пояснення з Києва, як саме їй потрібно працювати.

Так Міністерство поступово перестало бути лише творцем освітньої політики і дедалі більше стало її головною «майстеркою».

Щоправда,  із справжніми майстрами від педагогіки там якось не дуже склалося…

5. У освітній системі України змінилася роль директора школи.

Можливо, в діяльності директорів стало суттєво менше авторитаризму та забронзовілості.

Однак, за 35 років ми так і не сформували стійкого образу директора як педагогічного лідера школи.

Уроки Сухомлинського - забуті чи не вивчені. Директор, як людина, що веде за собою  педагогів і учнів, зникає.

За ці десятиліття в освіті створили величезний шар освітнього адміністрування, регламентів, платформ, процедур, сертифікатів, конкурсів, звітності. І поступово почали видавати володіння всім цим за професійну сутність управління школою. У результаті маємо дивну еволюцію: від директора, якого оцінювали за школою, колективом, атмосферою, результатами дітей, - до директора, який презентує себе через АІКОМ, електронний документообіг, Google Workspace і готовність пройти конкурс.

Причому тут є ще один неприємний парадокс. Ми 35 років говорили про автономію школи, демократизацію управління, нову культуру лідерства. А в результаті -  отримали керівника школи, який дедалі частіше постає не як лідер школи, а як кваліфікований оператор освітньої бюрократії та вірнопідданий власника закладу освіти.

6. Нам не вдалося реформувати ставлення держави до вчителя .

У радянській риториці був відомий лозунг про те, що вчитель має бути поставлений на таку висоту, на якій він ніколи не стояв у буржуазному суспільстві. Радянська держава цієї обіцянки, звісно, не виконала.

Але за 35 років Незалежності не виконали її й ми - уже стосовно зовсім іншого орієнтира. Ми так і не поставили українського вчителя на ту професійну, суспільну й матеріальну висоту, на якій він перебуває у багатьох розвинених країнах Європи та світу.

І тут справа не лише в зарплаті, хоча вона є одним із найочевидніших показників. Йдеться про значно ширше: суспільний статус, професійну автономію, довіру, право на власне педагогічне рішення, якість підготовки, можливість професійного розвитку, захищеність від адміністративного свавілля.

Ми 35 років невпинно говорили про «нового вчителя», компетентності, сертифікацію, професійні стандарти, безперервне навчання. Два рази упродовж року вручали грамоти, квіти, казали гарні слова вчителям.

І постійно розповідали вчителю, яким він має стати. А у останні роки - звинувачували у провалі реформ.

Натомість, нічого робили для того, щоб професія вчителя стала привабливою для сильних молодих людей.

Тому і зустрічаємо 36-річницю Незалежності із кадровою кризою в освіті, що є найбільшою за остання три десятиліття. Але про яку на «головній освітній події року» - «серпневій-26», навіть  публічно не дискутували.

7. У освіті починали багато реформ, але мало з них стали незворотними.

Ніхто вже не порахує скільки було за ці роки концепцій, програм, «нових моделей», стандартів, експериментів і стратегій. Від обов’язкових «уроків футболу» - до ігроманії.

Майже кожна нова команда в МОН приходила зі своєю реформаторською риторикою.

І лише одна із цих реформ справді була прийнята суспільством, стала зрозумілою людям і набула настільки потужної підтримки, що її вже неможливо було просто скасувати. Це - зовнішнє незалежне оцінювання. Яке вже девальвоване запровадженням НМТ.

Майже всі інші реформи залишилися реформами згори. Їх презентували, масштабували, перейменовували, коригували, перезапускали. Частину тихо поховали. Частина ще живе переважно завдяки наказам, фінансуванню та інституційній інерції.

Тобто, за 35 років ми навчилися починати освітні реформи. Значно гірше навчилися - доводити їх до результату.

Тому поруч із дорогою української освіти вперед давно існує велике кладовище освітніх реформ. І, схоже, процесія туди ще не закінчилася.

8. Українська школа перестала бути місцем, де головним сенсом є навчання.

За 35 років ми багато говорили про дитиноцентризм, комфортне освітнє середовище, партнерство, послуги, права учня, нові формати, цифровізацію. Усе це саме по собі може бути правильним і потрібним.

Але десь дорогою загубилося головне: дитина приходить до школи передусім учитися.

Мотивація до навчання різко ослабла. Знання дедалі частіше перестали сприйматися як цінність самі по собі. Школа з місця інтелектуального зусилля, дисципліни думки й поступового дорослішання дедалі більше перетворюється на простір соціалізації, комфорту, заходів, проєктів, харчування, активностей і розваг.

Ідея знання як центральної цінності школи розмита повністю. Боюся, що остаточно.

Законодавча норма про «освіту як послугу» суттєво змінила психологію системи в гіршому напрямку. Бо послугу можна «отримати», «замовити», «оцінити як клієнт». А освіта - це процес, який неможливий без праці самого учня.

Ми зробили школу зручнішою, доброзичливішою, технологічнішою - але не зробили навчання важливішим для дитини.

9. Педагогіка втратила статус професійної основи школи. Я не маю на увазі те, що зникли педагогічна наука, кафедри, дисертації, методики чи курси підвищення кваліфікації. Навпаки - усього цього стало дуже багато. Навіть зʼявився цілий «Вектор», як потужний витвір освітньо-цифрової бюрократії.

Але сама педагогіка як сукупність професійного знання, досвіду, майстерності й практики роботи з дитиною дедалі менше визначає реальне життя школи.

Її місце займають технології, алгоритми, платформи, чеклісти, «інструменти», модні концепти, управлінські моделі, проєктна лексика.

Учителеві дедалі частіше пояснюють не як розуміти дитину і навчати її, а якою платформою скористатися, яку форму заповнити, який метод «впровадити», який індикатор продемонструвати.

І водночас знецінюється професійний досвід учителя. Людина, яка тридцять років працювала в класі й знає, що спрацьовує, а що ні, нерідко опиняється в позиції того, кого чергові «експерти й експертки» мають навчити новітніх підходів під час двогодинної майстерки.  

Іншими словами: ми не відмовилися від педагогіки, ми просто перестали вважати її головним знанням про школу.

Педагогічну майстерність дедалі частіше підміняємо володінням інструментами, а професійний досвід - сертифікатами про опанування чергової освітньої моди.

10. В Україні фактично сформувалися дві системи шкільної освіти — формальна і неформальна. І дедалі частіше результат дитини визначає не перша, а друга.

Формальна система - це школа з її уроками, програмами, державними стандартами, оцінюванням, підручниками, учителями, атестатами, звітами й нескінченними реформами.

Неформальна - це репетитори, приватні ліцеї та гімназії, онлайн-школи, підготовчі центри, платні освітні платформи, індивідуальні заняття…

І це добре, що вони є. Конкуренція – потужний мотиватор руху для формальної освіти,

Але парадокс у тому, що держава продовжує поводитися так, ніби саме школа є головним джерелом освітнього результату дитини, а неформальної освіти – не існує. Але так не буває.

11. В українській освіті в останні десять років з’явився фетиш – результати НМТ.  

За ними ранжують школи. Хвалять і сварять учителів. Визначають рейтинги громад і областей. Роблять висновки про «успішність» закладів освіти. І навіть преміюють учнів на державному та регіональному рівнях.

І це при тому, що у багатьох випадках високий результат НМТ - це вже результат не лише школи. А швидше - сімейних ресурсів, репетиторів і паралельної освітньої системи.

Цей фетиш фактично замінив собою все те, що у високоорганізованих освітніх системах світу називається «якістю освіти», або «освітнім прогресом» кожного учня. Навіть, якщо цей прогрес не визначається надвисокими результатами.

Але ж завдання системи загальної середньої освіти – не підготовка учнів до складання НМТ. Воно зовсім інше. Але наша освітня система про це вже забула.

І це страшно. Коли один тест намагаються перетворити на універсальний термометр усієї освіти, яким вимірюють і дитину, і школу, і вчителя, і громаду, і реформу, то це шлях до  деградації освіти.

Замість епілогу.

Я не знаю, чи можна назвати ці одинадцять  пунктів підсумками 35 років української освіти.

Можливо, це лише моє уявлення про такі підсумки.

Але я точно знаю інше.

Незалежність дала нам історичний шанс створити українську національну  школу  не лише за оформленням стін чи проведенням «Дня вишиванки», а за духом, змістом, цінностями й відповідальністю перед власною державою.

Минуло 35 років.

І якщо сьогодні ми все ще сперечаємося про те, якою має бути українська школа, яким має бути її вчитель, директор, управління, що в ній головне — знання чи послуга, - то це означає, що ту роботу ми так і не зробили.

Безумовно, у  святкові дні заведено говорити про здобутки.

Але любов до своєї держави, як на мене, полягає не лише в тому, щоб пишатися зробленим.

Вона полягає ще й у здатності чесно сказати собі, що не зроблено.

Бо незалежність - це не лише право мати власну державу.

Це ще й обов’язок створювати власні інституції. Українську національну школу - насамперед.

Зі святом, друзі. Із Днем Незалежності.

Слава Україні.