Освіта на плечах покоління 50+

Автор: Ірина Гондюл, викладачка в Українському центрі, Чорногорія

Українська школа сьогодні тримається переважно на поколінні 50+. Це здебільшого «бебі-бумери» (народжені до 1964-го) та «покоління Х» (1965–1980). Саме вони залишилися головним кадровим ядром.

Це люди, які звикли працювати роками на одному місці, для яких професія — не просто робота, а обов’язок, ще з тих часів, коли головними технологіями були крейда, плівковий діапроектор і касетний магнітофон. Вони пережили розпад старої системи, нескінченні реформи, кризові 90-ті, і все одно залишилися в школі. Їхня сила — у витривалості, дисципліні, відданості, готовності «тримати удар».

Це покоління — з досвідом, із пам’яттю професії, із відчуттям відповідальності, яке не завжди зрозуміле молодим. Вони — стержень, на якому тримається освітня реальність.

Але це люди 50+, і їхня сила сьогодні тримається на звичці витримувати, а не на ресурсах.

Парадокс у тому, що освіта XXI століття з новими платформами й гаджетами досі спирається на тих, хто починав працювати в епоху зовсім інших інструментів і цінностей.

І поки «зверху» говорять про зміни, саме це покоління щодня просто йде в клас. Йде без зайвого пафосу, але з тією мудрістю, яка приходить із роками: вони бачать покоління учнів у динаміці, вміють тримати баланс між старим і новим, пам’ятають, що мода на методики швидко змінюється, а людяність і витримка лишаються незмінними. Вони поєднують досвід минулого з викликами теперішнього: можуть однаково впевнено писати крейдою на дошці й працювати в електронному журналі. І на «модні реформи» вже не ведуться — усе фільтрують через власний досвід і здоровий глузд, залишаючи в роботі лише те, що справді працює.