Освіта в глухому куті: виклики війни та управлінська криза

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Аналізуючи безпекові виклики упродовж останніх днів у Києві та області,  у багатьох інших регіонах, читаючи звернення  до мене простих учителів і мудрих керівників шкіл, все більше переконуюся у тому, що ситуація в освіті заходить у глухий кут. 

Уже очевидно, що ворог не дасть можливість розпочати навчальний рік і здійснювати освітній  процес хоча б у минулорічному режимі. 

Альтернатив небагато. І всі вони погані. 

Це - майже постійне перебування  учнів у тих приміщеннях, які називаються укриттями. Де апріорі неможливо організувати нормальний освітній процес. 

Або -  повний переїзд навчального процесу в телефони і ноутбуки, що насправді є карою небесною для вчителів та учнів, які хочуть вчити і навчатися. 

Тому знову та укотре про те саме. 

За пʼять років роботи  в таких умовах МОН нічого не зробило,  і наразі не робить,  для впровадження цивілізованої  дистанційної освіти хоча б для учнів 6-11 класів. Не підготувало школу і освітян до ситуації, коли дистанційне навчання - не тимчасова незручність, а один із базових режимів її роботи під час війни. Коли дистанційне навчання - не балакаюча фізіономія  вчителя в екрані, а комплекс технологічних і дидактичних засобів для організації самоосвіти під керівництвом педагога. 

А замість того - фестивалі-конференції та  «реформи», які ведуть в нікуди. Плюс додали іще й обовʼязкове харчування. Яке суттєво ускладнить умови роботи закладів освіти у цей дуже складний час. 

От що буває, коли освітою керують «агенти змін», «експерти та експертки» укупі з тими, хто їх іще підтримує. Хоч і таких у освітянських колективах - чимало. 

Але думаю, що через тиждень-другий і до них дійде. І згадають, як вони на «серпневій-26» бачили  «щасливі обриси майбутнього української освіти». 

Що робити в цій ситуації? Моя думка така. 

Українській освіті уже сьогодні терміново потрібні антикризові менеджери, здатні приймати непопулярні рішення, а не фестивалити чи плескати язиками. 

Які будуть менше думати про чергові «реформи», щоб отримати більше ментальних і матеріальних дивідентів, а більше - про те, як урятувати систему від того, що вже нареформували.