Про браконьєрство на дитячих мізках

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Освітня стрічка FB наразі нагадує мисливський клуб у розпал сезону. Заклади та місцеві органи управління освітою навперебій виставляють фотографії своїх «трофеїв»: випускники, які отримали 200 балів за результатами НМТ,  діти з дипломами, кубками та грамотами. Поруч - сяючі обличчя мерів, голів громад, освітніх чиновників і директорів шкіл. 

А у текстах, які супроводжують  світлини, - суцільний капслок, знаки оклику та незмінний рефрен про «високу якість освіти» та «нашу обдаровану молодь».

Збоку це виглядає як тріумф освіти. Насправді ж - це класичний карго-культ, де за парадним бамбуковим літаком із грамот ховається випалена освітня пустеля. Те, що у звітах називають «системною роботою з обдарованою молоддю» за своєю суттю, на мою думку,  є банальним браконьєрством на дитячих мізках.

Головний цинізм цього явища полягає в тому, що система привласнює собі результати, до яких має лише певне відношення.

Звідки береться середньостатистичний переможець обласної чи всеукраїнської олімпіади? Школа, гімназія чи ліцей завжди  переконані, що це її заслуга. Як, між іншим, і  тоді, коли випускники закладу набирають 180+ балів за результатами НМТ.

Але якщо зазирнути за лаштунки, там майже завжди виявиться затята інвестиція батьків: роки оплачуваних репетиторів, приватні курси, недоспані ночі учня, мами й тата, які або самотужки тягнуть освіту дитини, або ж - надзусилля одного чи кількох фанатичних учителів, які працюють не завдяки, а всупереч системі, витрачаючи на учня свій власний час. І не лише його.

Проте варто цій дитині «вистрілити» якоюсь перемогою, як із кабінетів миттєво виходять мисливці з готовими бланками звітів. Вони відловлюють цей готовий результат, чіпляють на нього ярлик свого ліцею чи громади і несуть «нагору». Чужі гроші, чужі нерви та приватний хист миттєво капіталізуються чиновниками для отримання чергової категорії, премії, зірочки на погони чи збереження теплого крісла під час чергової «оптимізації мережі».

Браконьєр не думає про відтворення лісу - йому потрібен трофей тут і зараз. Так само діє й логіка сьогоднішнього освітнього браконьєрства.

Коли вся увага, ресурси та  години неоплачуваної додаткової праці фанатів від педагогіки кидаються на обслуговування 1–2% «перспективних» учнів, які можуть принести бали в рейтинг, решта 98% класу перетворюються на сіру масу. Вони стають просто статистичним фоном. На «звичайну» дитину немає часу, бо її щоденний поступ не конвертується у звітний фейсбук-пост для керівництва.

На виході ми отримуємо колосальний, катастрофічний розрив. На одному полюсі - поодинокі зірки, якими школа прикривається від будь-якої критики як живим щитом («Які до нас питання? У нас перші місця»). На іншому полюсі — загальна маса випускників, які після одинадцяти років навчання не здатні розв’язати базову життєву задачу, не володіють функціональною грамотністю і плутають причинно-наслідкові зв'язки. І дуже часто – навіть погано читають чи погано знають таблицю множення.

Це і є наслідок браконьєрства: забрати найцінніше, а після нас — хоч трава не рости.

На мою думку, найстрашніше у цьому - те, чому ці лови навчають саму дитину. Юний зародок бачить цей фасад із ранніх років. Він розуміє, що системі потрібні не його особистість, не його хребет і навіть не його знання як такі. Потрібне його місце в таблиці рейтингу!

Замість того, щоб формувати в школі свідомого громадянина, солідарну особистість і майбутнього захисника своєї держави (що є критично важливим в умовах війни), система змалечку вчить дитину торгувати своїми мізками заради чужого паперового благополуччя.

І це також одна із причин, чому сучасні діти швидко вчаться цинізму. Вони розуміють, що школа - це просто транзитний пункт, де їх використовують як бренд-волл для селфі великого і малого начальства. Не дивно, що при першій же нагоді ці «трофеї» збирають валізи й купують квиток в один бік. Вони не відчувають жодного боргу перед системою, яка просто паразитувала на їхньому таланті.

Між іншим, у 2009-2009 роках я порівнював результати ЗНО із результатами переможців олімпіад обласного і державного рівнів, переможців конкурсів і всіляких змагань. Показав тодішньому Міністру. Він попросив не подавати їх на широкий загал. Розрив між олімпіадними «трофеями» та реальними результатами оцінювання знань  був надто очевидним. Було соромно за систему…

У чому найбільший парадокс цієї системи?

Під час війни, коли країна виживає завдяки солідарності, єдності та масовому героїзму, школа продовжує бавитися в егоїстичний індивідуалізм та селекцію. Які підтримуються органами управління освітою.

Ми ділимо дітей на «еліту» і «масу» замість того, щоб формувати єдину націю громадян і захисників.

На фронті, в окопі чи на оборонному підприємстві немає значення, яке місце ти посів на олімпіаді з географії. Там потрібні надійність, патріотизм, вміння підставити плече і критичне мислення. Але система, зациклена на карго-культі, цього не вчить. Вона вчить конкурувати за папірці.

Іще про одне.

На мою думку, найстрашніший гріх цього освітнього браконьєрства - глибокий соціальний цинізм, який воно легітимізує. Система побудувала жорстоку кастову структуру, поділивши дітей на «зірочок» та «сіреньку масу». Цей штучний поділ калічить душі по обидва боки барикад.

На одного «200-бальника» чи «олімпіадника», чиє фото прикрашає фейсбук-сторінку громади, припадають сотні й тисячі  дітей, яким система винесла негласний вирок - «масовка». Дитина може бути надійним другом, мати золоті руки, бути чесною та проявляти цивільну мужність, але для сучасного «школознавства» вона залишається ресурсом другого сорту, бо її поступ не конвертується у звіт. Так школа змалечку вбиває в дітях ініціативу, консервуючи посередність і навіюючи їм думку: «Ти просто фон для успіху інших».

Але цей цинізм не жаліє й самих «обраних». До талановитої дитини школа, як правило,  ставиться з суто споживацьким егоїзмом. Її перетворюють на «дійну корову» для дипломів, штовхаючи на всі конкурси поспіль - від математики до патріотичного плаката - заради «честі закладу». Дитина живе в хронічному стресі під тягарем чужих очікувань. Їй роками навіюють штучний нарцисизм, а коли цей тепличний експонат виходить у реальне життя, де папірці нічого не варті, а потрібен міцний внутрішній хребет - «зірковий» літак розбивається об першу ж серйозну невдачу.

Абсолютно переконаний, що цей фейсбук-карнавал із грамотами має припинитися. Поки ми продовжуватимемо вимірювати якість освіти кількістю дипломів на квадратний метр, ми легітимізуватимемо деградацію загальної норми.

Справжня якість освіти визначається не вершинами. Вона вимірюється не «зірочками», балами НМТ чи кількістю переможців конкурсів і змагань. А тим, як змінилися за минулий навчальний рік ВСІ учні класі чи школи. Вона вимірюється загальним рівнем культури, критичного мислення та громадянської відповідальності випускників, а не кубками, які вкриваються пилом у кабінеті директора.

Тому, коли наступного разу стрічка вашого FB знову вибухне черговим «парадом переможців», не поспішайте піддаватися цій віртуальній ейфорії. Зніміть окуляри карго-культу і подивіться, що за цим стоїть.

Поки базовий Закон вимагає від школи виховувати хребет громадянина, стійкість патріота та елементарну грамотність для кожного, середня управлінська ланка продовжує за інерцією гнати вчителів на браконьєрські лови. Адже в кабінетах так і не навчилися вимірювати людську гідність, совість чи реальні знання. Набагато простіше, безпечніше й звичніше вимірювати «ефективність реформи» за одним єдиним, вигаданим у кабінетах критерієм - кількістю 200-бальників чи призерів олімпіад на душу учнівського населення.

Практика нашого життя давно довела, що  бамбукові літаки не літають. Навіть якщо на них наклеїти тисячу золотих дипломів.

Замість епілогу.

Традиційно, передбачаючи черговий шквальний наступ хейтерів, не можу не написати таке. Я завжди захоплювався і захоплююся талантом дитини, титанічною працею вчителів-фанатів та окремих батьків. Але я категорично проти того, щоб чиновники чи адміністрація школи привласнювали собі цей приватний результат, прикриваючи ним власні управлінські провали й кадровий голод в освіті.

Талановиті всі діти. Проблема лише в тому, що талант одних система помічає, підтримує  і використовує його в своїх інтересах, а талант інших - вперто не хоче бачити. Бо якби хотіла, то звітувалася і  пишалася б не кількістю 200-бальників, а зменшенням кількості тих, хто отримав результати середні, нижче середніх і зовсім погані. Але про такі результати воліють мовчати.