Про МОНівських Колумбів, які начебто відкрили Америку

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Дивний усе-таки буває збіг обставин.

Учора я опублікував есе про те, що за роки масового дистанційного навчання в Україні так і не з’явилася цілісна модель дистанційної освіти. Його за добу переглянули майже 70 тисяч читачів Fecebook. Сьогодні його передрукувала Osvita.ua.

І годину тому на тій самій Osvita.ua

читаю повідомлення: МОН оприлюднило методичні рекомендації щодо організації освітнього процесу в умовах війни.

Звісно, між цими подіями немає жодного зв’язку. Очевидно, рекомендації готувалися задовго до появи мого тексту. 17 сторінок все-таки. За годину чи дві не напишеш. Тобто, просто збіг.

Але збіг настільки вдалий, що рекомендації я прочитав особливо уважно. Не пошкодував часу. Бо подумав: а раптом саме там нарешті знайду відповідь на запитання, яке поставив учора: якою має бути сучасна українська модель дистанційної освіти?

Тож прочитав. Але того, що шукав – не знайшов.

Зате зробив висновок: укладачі рекомендацій, як ті Колумби, відкрили «Америку».

Щоправда, відкрили її для себе.

Адже керівники українських шкіл, які п’ятий рік працюють в умовах великої війни, і без МОН дуже добре знають, що потрібно враховувати місткість укриттів, мати алгоритми дій під час повітряної тривоги, передбачати проблеми з електропостачанням та інтернетом, а дистанційне навчання організовувати на єдиній платформі. Вони із цим живуть щодня і щоночі. І зробили ці «відкриття» не завдяки методичним рекомендаціям МОН, не на майстерках і не під час тренінгів. Їх змусило це зробити життя.

Вони вже давно знають, скільки дітей вміщує шкільне укриття. Знають, де в ньому ловить інтернет. Знають, що робити, коли зникає світло. Знають, як перебудувати розклад після кількагодинної тривоги. Знають, як учити дітей, коли половина класу в школі, частина вдома, а хтось узагалі не може вийти на зв’язок. Знають, що робити, коли відмовляють працювати каналізаційні насоси. Знають, як перевести сотню учнів у якесь укриття, котре поруч зі школою.

Дивуюся, як їм іще не написали в рекомендаціях, що потрібно тримати зарядженим мобільний телефон.

Якраз була б іще й 18-та сторінка.

І отут мені вже не дуже хочеться жартувати.

Бо справа навіть не в банальності таких рекомендацій.

Справа в іншому: чому центральний орган управління освітою вважає нормальною практикою пояснювати професіоналам прописні істини?

На мою думку, тут дивним чином зійшлися одразу три речі.

Перша - професійна зарозумілість тих експертів і експерток, які кучкуються навколо МОН, і вважають що краще знають, що і як має робити директор та вчитель. Навіть якщо цей директор щодня ухвалює рішення в умовах, яких автори рекомендацій ніколи не переживали.

Друга - рівень обізнаності частини експертів і експерток із реальною ситуацією в українській школі. Бо людина, яка добре знає цю реальність, навряд чи подаватиме професіоналу як методичну рекомендацію те, що для нього давно стало щоденною практикою.

І третя - все той самий фасадний менеджмент. У якому важливими засадами є - продемонструвати діяльність, підготувати документ, написати рекомендації, провести нараду, створити презентацію, організувати майстерку…

А от чи отримав після цього директор або вчитель хоч одне нове професійне знання, якого він учора не мав, - це не вже не так цікаво.

І тут я подумав, що, можливо, даремно іноді нарікаю на кадровий потенціал нашого освітнього управління.

Не експерти й експертки працюють у МОН та навколо нього. Там ціле сонмище Колумбів.

Один відкриває, що під час повітряної тривоги дітям треба йти в укриття. Другий - що для дистанційного навчання потрібен інтернет. Третій - що бажано користуватися єдиною платформою. Четвертий - що треба заздалегідь подумати, що робити, коли зникне електрика. П’ятий – що інколи можна використовувати різні моделі організації освітнього процесу, а інколи – лише одну.

Як про мене, то це просто іще один вияв зневаги до рядового учительства і керівників. Або як казала одна із ексзаступників колишнього керманича міністерства, «знання вчителів потрібно постійно прокачувати і нашаровувати їх».

Але є в цій історії ще одна деталь.

Для мене найцікавіше не те, що в рекомендаціях є. Найцікавіше - чого там немає.

А там немає жодного слова про педагогічну модель дистанційного навчання.

Дистанційне навчання у тлумаченні Колумбів - це, по суті, перенесення звичайного уроку зі шкільного класу в ноутбук чи смартфон.

Тому й немає відповіді на запитання, як має змінитися педагогіка, коли школа переходить в онлайн. Як будувати урок? Як співвідносити синхронну й асинхронну роботу? Як утримувати увагу дитини? Як працювати з тими, хто систематично випадає з навчання? Як оцінювати? Як готувати до такої роботи самого вчителя?

В учорашньому своєму есе я писав, що нерозуміння самої сутності дистанційного навчання стало однією з проблем сучасного українського шкільництва внизу.

Як виявилося сьогодні, ця проблема існує не лише на рівні школи.

Схоже, вона існує і на рівні тих, хто системою шкільної освіти управляє і пише для неї методичні рекомендації.

І це дивно. Бо українські вчителі й директори не так часто їздять світами, вивчаючи зарубіжний освітній досвід. Їм ніколи: дітей в екстремальних умовах навчати потрібно.

А от чимало експертів і експерток таку можливість мають. Міжнародні проєкти, навчальні візити, конференції, семінари, знайомство з освітніми системами інших країн давно стали звичною частиною їхньої діяльності.

І тому для мене особливо дивно, що, побачивши стільки освітніх «Америк», вони, схоже, так і не побачили головного: дистанційна освіта - це не звичайний шкільний урок, переселений із класної кімнати в екран ноутбука. Це інша педагогічна модель. І саме про неї у 17 сторінках рекомендацій МОН - ані слова.

Натомість у рекомендаціях директорам фактично пропонується самим створювати локальні моделі. Думаю, що це недарма. Бо через рік-два у МОН можна буде зібрати те, що вони створили, узагальнити, оформити на 20–30 сторінках і видати нові методичні рекомендації.

І тоді МОНівські Колумби, якщо до того не відпливуть в інші моря, відкриють ще одну «Америку». Ту, яку директори й учителі до того часу вже відкриють самі.

А що наші вчителі й директори такі моделі запровадять без усіляких методичних рекомендацій, я не маю сумнівів.

Вони ж п’ятий рік працюють в екстремальних умовах. Без рекомендацій.