Про мовний скандал у школах Києва і про чужий гріх

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Уже не перший  день у мережі я читаю коментарі про «мовний скандал» у столичних школах.

І знаєте, що вражає найбільше? Не цифри: їх потрібно аналізувати окремо і з пристрастю. А те, як швидко суспільство зробило звичний рух: показало пальцем на школу. Знову вчитель винуватий. Знову директор недогледів.

Знову школа «не впоралася». 

Знаєте, панове, це – вже навіть не аналітика, це — інстинкт. Якщо в родині не привчили змивати після себе в туалеті  — винувата школа. Якщо діти не знають елементарних правил поведінки — школа. Якщо не вміють спілкуватися — школа. Якщо спілкуються російською — школа.

І подібних коментарів тьма. Прикро те, що інших обмаль. Мабуть, єдиний Андрій Кокотюха написав: «Народе мій, це не в школах. Це, сука, вдома проблеми...» Якщо відверто, ці слова -  дуже чесний удар у сонячне сплетіння. І як би прикро не було, вони  правдиві, дарма, що подані грубо та болісно. Але саме така грубість і дозволяє нащупати корінь проблеми.

Так от, і на мою думку, корінь проблеми не у школі. 

Я хочу нагадати одну просту річ, яку чомусь ніхто не хоче вимовити вголос. Дитина приходить у школу не як чистий аркуш, а як готовий продукт сім’ї, вулиці, двору, смартфона і домашньої культури. І якщо величезна кількість  київських підлітків спілкуються російською — то це не тому, що школа їх не навчила чи не переконала, що так не можна. Це тому, що школа не змогла переламати те, що сформували батьки і середовище. Школа не є основним мовним середовищем, а маленьким острівцем. Острівцем, який не здатний переламати  вплив сім’ї, соцмереж, YouTube, ТікТоку, і всього середовища довкола. Школа не витягує, бо сама не має такого авторитету та сили. І в цьому контексті слова Андрія Кокотюхи - не грубість. Це про безсилля вчительства. Думка, що вчитель має перекрити TikTok, сім’ю, дворові  компанії, YouTube, лінгвістичний мікроклімат вулиці мікрорайону і при цьому вчасно заповнити журнали, танцювати перед дитиною, мамами , перевіряючими — це не очікування. Це знущання.  

Школа лише може незначно коригувати  те, що дитина приносить із дому, із вулиці., із суспільства. І за умови, якщо дитина прийде додому і батьки їй не скажуть: «Не звертай уваги на те, що кажуть вчителі. То все х…»

Тому головне питання сьогодні має звучати не, що зробила чи не зробила школа,  щоб всі учні розмовляли українською,  зовсім інакше. Що відбувається з мовною культурою сім’ї та суспільства, зокрема, в столиці країни, яка воює? І чому батьки так легко перекладають свою відповідальність на вчителя?

Поки ми чесно не назвемо це вголос, ми й далі будемо шукати цапів-відбувайлів замість відповідей.

Я дуже далекий від того, щоб стверджувати: вини школи в мовній ситуації немає. Вона є. Але зовсім не така, у якій її звинувачують.

Школа не винна в тому, що дитина говорить російською.

Але школа винна в іншому. Школа роками боялася чіткої позиції. Вона часто ховалася за «нейтральністю», щоб не конфліктувати з батьками. Вона мовчала тоді, коли треба було пояснювати, чому мова — це не граматика, а ідентичність. Вона звикла, що директору «краще не лізти в мовні питання». Вона дозволила, щоб українська була мовою уроків, але не мовою життя школи. Вона пристосувалася до того, що якість її діяльності оцінюють за кількістю проведених масових заходів з «національно-патріотичного виховання» та звітами про проведену роботу. 

Але, навіть встановивши правила мовного режиму, школа якось може покарати того, хто цей режим систематично і нахабно порушує? Не може. Щось інше в арсеналі вчителя, крім виховної бесіди, є? Немає. А чому мовчимо, що останніми роками вчителя перетворили в надавача освітніх послуг, коли він вимушений виконувати забаганки клієнта, у т.ч. і в мовному питанні. 

Пишуть коментатори, що вчитель щось не робить. Не робить, але не зі злості, не через недостатню патріотичність, не через нерозуміння проблеми.  А  зі страху. Через перевантаження. Через відсутність  підтримки. Через клієнтоорієнтованість, бо він надавач, а учень - отримувач. Отримувач не освіти, а послуг! Різницю розумієте? 

Тому сьогодні треба чесно сказати дві речі одночасно:

1) Батьківська відповідальність у мовній проблемі — ключова. 2) Шкільна слабкість — реальна.

На жаль, відповідальність є не лише батьківська і шкільна. 

Скажіть, у державі існує  кадрова політика мовного відродження? Немає. Національна програма україномовного дитячого та юнацького контенту існує? Немає. Освітні курси для зміцнення мовної культури вчителя? Пунктирно й формально. Перевірка дотримання мовного закону в закладах освіти? ? Тіньово, епізодично, без наслідків. Скільки учителів шкіл неатестовано за незнання мовного закону чи недостатнє володіння українською мовою? Жодного. Чи при проведенні сертифікації вчителів вивчається їхній рівень володіння українською мовою? Не вивчається. Скільки директорів та місцевих освітніх чиновників втратили свої посади через те, що в закладах освіти не виконується мовне законодавство? Жоден. 

А чи є у освітній стратегії держави орієнтація на розбудову української національної школи? Немає. І вже давно. Ми орієнтуємо на підготовку наших учнів до «життя в мінливому світі» (саме таким є основний месидж останньої серпневої конференції освітян) , але не орієнтуємо на підготовку до життя в суверенній самодостатній державі, яку необхідно захищати і відстоювати, у т.ч. й українською мовою. Іншими словами – замість українця у справжньому розуміння цього слова ми почали орієнтувати на підготовку хамелеонів, які будуть пристосовуватися до мінливого світу. Хамелеону українська мова потрібна? 

Можливо забули, то нагадаю, що на початку НУШ (абревіатура розшифровується, як Нова Українська школа, а не Національна українська школа)  частина «освітніх інфлюенсерів» почала волати, що класична українська література це  - про село, про бідність, про злидні. І її потрібно вилучати із шкільних програм. А інтеграція в один предмет історії України та світової історії – це не із тієї опери?  І замість того, щоб зміцнювати предмети, які формують ідентичність, ми зайнялися новомодними дисциплінами й «компетентнісними забавами». Бо це красиво звучить у презентаціях.

А що перевіряє НМТ з української? Рівень володіння? Живе мовлення? Комунікаційну компетентність? Уміння формулювати думку? Ні. Воно перевіряє  «знання правил». Тобто ми оцінюємо не українськість, а пунктуацію.

І тепер ми дивуємося та обурюємося, що діти в Києві спілкуються  на російською. Серйозно? Мова — це не граматика і не кількість вправ у шкільному підручнику. Мова — це екосистема. І держава цю екосистему не будувала. Школа її не захищала. Сім’я її не передавала. Середовище її не підтримувало.

Тому не потрібно робити школу цапом-відбувайлом у мовному питанні. Це - не вина школи. Але це й не невинність школи. Це вина цілого покоління державних політиків і керманичів освіти, які любили красиві гасла, але боялися чітких рішень.

Тому, якщо чесно,  у мовному питанні потрібно починати не зі школи. Починати з державної політики та сімейної культури. Школа може втримати мовну норму. Але вона не може створити її з нуля.

І з цього треба, нарешті, почати чесну розмову, а не відшукувати нового цапа-відбувайла.

P.S. Пройшло лише три години від публікації цього допису в мережі, а його  вже переглянули понад 20 тисяч людей. І в коментарях з’явилася фраза, яка повторюється дуже часто:

«Робіть щось із вчителями, які говорять у школах  російською. Їх треба гнати зі шкіл».

Я абсолютно згоден: учитель, який принципово і демонстративно ігнорує українську, не має працювати в закладі освіти. 

Але тут є дуже важлива річ, яку суспільство часто не хоче чути:

Є два типи російськомовних учителів. І @це дві різні історії.

 1. Перші — ті, хто принципово відмовляється від української.

Вони не змінюються, не хочуть і не збираються. Їм справді не місце в школі.

 2. Другі — люди, які самі виросли в російськомовному середовищі, але щиро хочуть перейти на українську, просто не мають підтримки, ресурсів, впевненості.

І таких — набагато більше.

Це не вороги. Це люди, яким треба допомогти довчитися, підтягнутися, перейти. І часто вони переходять — якщо їм створити умови.

А тепер про реальність, яку чомусь ніхто не хоче визнавати:

Чинне законодавство не дає директору школи можливості звільнити вчителя «за російськомовність».

Можна застосувати інші статті, але це довгі, заплутані процедури, які не завжди завершуються успіхом.

Такі правила «гри» пише не директор — їх написала  держава.

Хочете радикальних рішень? Запропонуйте механізм. Бо «гнати» красиво звучить, але працює лише там, де є черга охочих працювати в школі. І якщо буде закон, який дозволятиме це робити. 

Тож абсолютно відповідально кажу: черг працювати учителями немає. Давно. Навпаки — в кожному закладі освіти стоять у черзі вакантні ставки. Закону також немає. То як «гнати»? 

Гасло «краще без учителя, ніж із російськомовним» також звучить потужно. Але скажіть чесно: хто завтра зайде в клас замість нього?

І що буде з дітьми?

P.S.2. Мудрий український народ каже: «Чим далі в ліс, тим більше дров». Отак і з моїм дописом. Посипалися коментарі, що директори закладів освіти складають іспит з української мови і є випадки, коли їх звільняють за те, що його не склали. 

Панове, але до чого тут іспит. Я у своєму житті два рази складав державний екзамен з англійської мови. Обидва рази отримав відмінну оцінку. І що?

Знання  мови і користування мовою— абсолютно різні площини.

Так, для керівників шкіл існує обов’язковий іспит з української мови.

Але цей іспит оцінює лише граматику: орфографію, пунктуацію, синтаксис.

Іспит не показує, якою мовою людина говорить щодня.

І тим більше — не показує, чи здатна вона забезпечити українську мову як мову життя школи.

І головне:  директор зобов’язаний скласти мовний іспит, але не несе відповідальності за мовну поведінку ані свою, ані педагогів.

У чинному законодавстві немає норми, яка зобов’язує директора:

• реагувати на російськомовність учителів,

• будувати мовне середовище,

• формувати мовну політику школи,

• відповідати за те, якою мовою спілкуються педагоги між собою.

Виходить парадокс:

керівника перевіряють на синтаксис,

але не зобов’язують забезпечувати українську в школі.

А суспільство тим часом вимагає «гнати з роботи» російськомовних учителів —

для яких жодних механізмів у законодавстві просто не існує.

І це ще один доказ того, що наша мовна політика — не система, а набір окремих формальностей. 

І на завершення укотре: вчитель, який свідомо ігнорує українську мову в освітньому процесі та поза ним - не повинен працювати в школі. Але на сьогодні правових підстав притягнути його до відповідальності за це - немає.