Про свободу без меж, комфорт без зусиль. І про Lego також

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Якось у своїх суботніх роздумах я розмістив сповідь учительки у FB. Яка минулого 1 вересня вперше зайшла на урок до восьмикласників.

«У вересні цього навчального року я прийшла навчати новий для мене 8 клас…Ніколи не бачила такої зневаги одне до одного й до вчителя. Дуже хотілося, щоб вона була. Починається це з перших хвилин уроку, коли ти, натхненний, з купою цікавинок і грандіозними планами, заходиш до класу, вітаєшся з учнями — але навзаєм повне ігнорування…Я ще намагалася заплющити очі на те, що пів класу сидить у навушниках і гаджетах…Але того, що я побачила далі, я прийняти не можу й не хочу. Це — відбірні триповерхові матюки, розбірки, ігри в карти, ноги на партах — і все це відкрито, нахабно, без жодної реакції на намагання достукатися. А що далі?..»

Ця сповідь мене зачепила. Навіть виникла думка, що подібне – швидше виняток, а не система.

Тому звернувся до знайомих учителів, щоб підтвердили чи спростували відверто негативну думку про цьогорічних восьмикласників; почав довгі пошуки у мережі інформації з даного питання. І був шокований: її – величезна кількість. Й відверто негативної. Наведу лише кілька учительських думок. «У восьмому класі дитина знає, що таке «емпатія» і «критичне мислення», але не може переписати три рядки без помилок». «У них є свобода без зусиль і голос без відповідальності»…

У шкільній освіті випадковостей не буває. Діти завжди є відображенням дорослих і системи, у якій вони живуть. Якщо малюки після семи років навчання у школі масово стають такими, як про них розповідається в дописі, наведеному вище, — значить, десь на маршруті від першого до восьмого класу щось пішло не так. І це «щось» має назву. А точніше — кілька назв.

1. Про свободу

Свобода і суб’єктність дитини були одними з ключових сучасної системи освіти. Цілком зрозуміло, що в Україні давним-давно перезріла необхідність замінити тоталітарну педагогіку радянської школи європейською моделлю, де свобода поєднується з критичним мисленням, внутрішньою дисципліною та відповідальністю. Але щось зламалося по дорозі.

По-перше, свобода в українській школі дуже швидко перетворилася на свободу без зусиль. Це сталося тоді, коли з навчальних програм почали зникати складні теми, особливо з точних наук. Коли «яжемами» почали вимагати, щоб дітям у школі було легко, весело, цікаво і без перевтоми, щоб не було стресу від навчання!

На практиці це означало просту річ: свобода стала означати право не робити те, що складно. Слова «довести», «обґрунтувати», «проаналізувати» почали звучати майже як іншомовні та незрозумілі.

Тепер ті самі «яжемами», які в початковій школі писали в щоденниках і чатах: «Не перевантажуйте дитину домашніми завданнями», — платять десятки тисяч гривень репетиторам, бо «щось пішло не так». Репетитори з читання у 2-му класі, репетитори з математики у 3-му, репетитори з фізики у 7-му, репетитори перед НМТ — це теж сигнал. І він не про дітей. Він про зламану картину свободи.

Бо свобода без зусилля — це не європейська педагогіка.

Це — шлях до того, щоб будь-яка складність ставала «космосом». Таким, як сьогодні для багатьох восьмикласників є поняття «довести» чи «обґрунтувати».

Але, як кажуть в народі: «яблучко від яблуні недалеко падає». Очевидно тим же «яжемам» дуже складно довести, що успіхи учнів багатьох країн, котрі посідають топові місця у міжнародних порівняльних дослідженнях якості освіти , пояснюються тим, що їх наполегливо привчають робити те, що складно. А не тікати від складного. Щоб не перенапружувалися.

По-друге, у нашій школі з’явилася свобода без меж.

Бо свобода — це не коли дитині дозволяють усе. Свобода — це коли дитина знає, де вона закінчується і починається відповідальність. А коли цієї лінії немає, з’являються не «вільні особистості», а здобувачі освіти, для яких немає жодної межі, крім фізичної сили.

У початковій школі межу випиляли тупим лобзиком. Так, делікатно, з усмішками й тренінгами. Замінюючи «не можна» на «ми так не робимо», «стоп» на «подумай про свій вибір», «відповідальність» на «ти ж хочеш бути класним?».

Звучить цивілізовано. Але по факту — без меж.

Це не вигадка, це не метафора — учителі це бачать щодня.

У 2 класі дитині дозволили вставати й ходити по класу, якщо втомилася. У 8-му вона просто встає й іде з уроку, бо їй нудно і складно. І навіть не задумується, що має щось пояснювати. Бо її так виховали.

Це і є сьогоднішній здобувач освіти: дитина, яку навчили «висловити думку», але не навчили зупинитися. Дитина, яка має «право на голос», але не має відчуття межі. Дитина, яка вимагає «партнерства», але не бачить дорослого.

І тут важливо: здобувач освіти не з’явився наступного дня після публікації нового Закону «Про освіту». Його виховали: сім’я, школа, TikTok, Instagram, Discord, учительські страхи й дитиноугодництво, яке стало головною неофіційною доктриною українського шкільного виховання.

Дитиноугодництво — це коли дорослий у школі обслуговує дитину.

Коли головне у спілкуванні з дитиною — її не засмутити, не поставити рамку, не ускладнити, не травмувати, не визначити межу. І наслідок: дорослий, контактуючи з дитиною, боїться конфлікту більше, ніж дитина боїться безкарності.

Скажімо, у тому ж Кракові батьки питають: «Що ти сьогодні робив на уроці?» В Україні питають: «А чого вчитель тобі зауваження зробив? І яким тоном?» А потім до вчителя за зроблене зауваження може й прилетіли: у чаті, телефоном, у скарзі чи навіть матюком. Який чутимуть діти.

Фактично - це дві різні цивілізації. Перша — про межі. Як у педагогіці Сухомлинського, Монтессорі та інших класиків гуманістичної педагогіки. Друга — про все дозволено. Як у теперішній шкільній освіті. Без ремарки про те, що без меж свобода вироджується в агресію.

Тому не потрібно дивуватися, що в одній із київських шкіл учень приніс до закладу освіти ножа і порізав учительку, іншого учня та себе. Це трагедія з неба? Ні, це трагедія тому, що немає межі. Не було біля цього учня дорослого який цю межу мав виставити набагато раніше, ніж сталася трагедія. І не тому, що дорослого не було фізично. А тому, що у школі йому це не давали робити. Бо там – дитиноугодництво, там безвідповідальність дитини, там – відсутність меж. Публічні приниження учителів, дрифтні жарти на уроках, прямі матюки в очі, бойкот уроків, агресію в чатах, TikTok-челенджі з фільмуванням принижень – цьому вже ніхто не дивується. І це — не окремі історії, це вже масив.

Коли межі є — навіть конфлікти не доходять до ножа.

Коли меж немає — ніж стає мовою.

І от у мене питання до всіх апостолів дитиноугодництва: «У фразі «не травмуйте дитину», що більше травмує — «не можна» у 5 років чи ніж у 13»?

Так, українська школа має виховувати вільну людину. Але чи не варто, перш ніж про це вести мову і будувати задля цього освітньо-виховний процес, добряче подумати над питанням: «Вільна від чого?» Не подумали і не думаємо.

Тому й виросла ціла генерація здобувачів освіти, у яких є голос, є нахабство, є цинізм, але немає меж.

І це — не помилка дітей. Не помилка реформи. Це помилка дорослих, які вважали, що стосунки із учнями — це обслуговування й дитиноугодництво, а свобода — це вседозволеність.

2. Комфорт без зусилля

Це ще одна характерна риса сучасної української школи. У якій утвердилася справжня диктатура благополуччя, коли учень не є суб’єктом його творення, він є споживачем благополуччя. Благополуччя для нього мають створити дорослі — а дитина має ним користуватися.

У чому це виявляється?

По-перше, це підміна радості пізнання комфортом розваги.

Радість пізнання завжди пов’язана із зусиллям. Це коли щось складне раптом стає зрозумілим; коли дитина боролася з задачею і раптом «пішло», коли довелося напрягтися, помилитися, спробувати ще раз. Це — радість перемоги над собою, а не над суперником.

Натомість, у сьогоднішній школі інакше. Не діти, а законодавці й освітні чиновники, підспівуючи «яжемам», вирішили — щоб дитина хотіла вчитися, їй має бути цікаво, легко і без особливих розумових напружень. Тому між цікавим і легким поставили знак рівності. А між складним і стресовим — також. Відтоді урок почав поступово перетворюватися на емоційну розвагу, а не на інтелектуальну роботу. Він став комфортним для тих, хто не хотів напружуватися. І до цього діти звикли.

Іншими словами: між гейміфікованими дробами на планшетах та інтерактивними завданнями на смайликах зник той священний момент, коли дитина напружила мозок — і їй відкрилася істина.

Розвага дає комфорт від процесу. Пізнання дає комфорт від результату. Сучасна українська школа вибрала перше — бо так менше сліз, менше конфліктів, більше того, що цікаво і весело. На сучасному слензі це називається «поржать». Дарма, що розвага не формує звичку долати складне, не формує стійкість, волю, терпіння. Але вона комфортна…

Наразі розваги гейміфікуються та монетизуються. Нехай у віртуальних мрійках, але монетизуються. Плоди цієї монетизації ми іще відчуємо. Незабаром.

Тому і не дивно, що коли ті, хто звик до комфорту і розваг у освітньому процесі, покинули стіни початкової школи, коли алгебра, граматика, фізика і мова вже не розважають, а вимагають; коли зовнішнє незалежне оцінювання знань, навіть у тому кастрованому вигляді, яким воно є наразі, стало неминучим — починається внутрішній бунт: проти предмету, проти вчителя, проти знань як таких.

По-друге. У сучасній українській школі загралися з оцінюванням. Постійні експерименти із форматами оцінювання (вербальне, групи досягнень, рівні сформованості), метою яких був, нібито, захист психіки (незрозуміло від кого), призвели до втрати чітких критеріїв успіху.

Це також створило девальвовану ілюзію комфорту: результат завжди «нормальний», незалежно від вкладених зусиль. Так формується психологія участі, а не психологія досягнень. У підлітковому віці це злітає у формулу: «навіщо старатися, якщо все одно буде зараховано?» А із української школи, навіть якщо ти у ній просто протирав штани, а не навчався, не відраховують. Документ про повну загальну середню освіту все одно отримаєш.

По-третє. В українській освітній системі, на відміну від освітніх систем провідних країн світу, практично повністю відлучили учнів від самообслуговування та суспільно-корисної праці. Стілець підніме вчитель, сміття винесе техпрацівник, конфлікт вирішить психолог, щоденник заповнить класний керівник, контроль за поведінкою здійснить адміністрація.

У наших шкільних реаліях здобувач освіти нічого сам не робить, але все для роблять для нього. Так у психіці поселяється глибока і небезпечна формула: «Менe повинні забезпечити». У такій логіці педагог стає сервісом, а учень — клієнтом. А клієнт рано чи пізно починає зневажати сервіс, який не дає потрібних емоцій. Між іншим, це буде й тоді, коли сервісну роль виконуватиме штучний інтелект, який хочуть зробити асистентом вчителя!!!

І по-четверте — спотворене до примітивізму уявлення про зовнішній комфорт. На нові меблі, пуфи, зони відпочинку, кольорові стіни та «креативні простори» йшли та йдуть мільйони гривень. На туалети, їдальні, інші місця масового користування — копійки. Комфорт у закладах перестав бути умовою ефективного освітнього процесу і став предметом презентації. Такий комфорт і здобувачем освіти сприймається лише з позицій презентації. Тому і не цінується. Як комфортний інтер’єр магазину чи клубу за інтересами.

Таким чином, школа із храму знань перетворюється (чи вже перетворилася) у сервісний центр, у якому свобода споживача послуг — без меж, комфорт — заради емоцій та зовнішнього лиску. Знання, освіта, як тяжка і напружена праця, поступово відходять навіть не на другий, а на третій план.

А ми кажемо, що восьмикласники — не такі. А вони й не могли бути іншими. Дорослі все зробили для того, щоб вони стали саме такими. І це лише початок.

Зазвичай, чекаю коментарів на кшталт: «А що пропонуєте?» Відповідь коротка і всім відразу. По-перше, читайте написане з розумінням, а не просто стрибаючи між словами і рядками. Тоді відповідь знайдете. По-друге, нам потрібна Національна українська школа, а не, образно кажучи Lego, яке останні десятиліття ми намагаємося зібрати із шматків-пазлів зарубіжної освітньої практики. А так, як це пазли, котрі, мабуть добре працюють у своїх політичних, ментальних, економічних, соціальних умовах, то зібрати із них цілісну структуру, яким є справжнє Lego, у воюючій державі із власними менталітетом, політичною, економічною та соціальною системами — не вдається. І не думаю, що вдасться.

Тож теперішні восьмикласники — лише пуп’янки. Квіточки і ягідки іще будуть. Якщо нічого не змінимо.