Рознарядка… на кращих

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Щойно побачив у мережі додаток до наказу МОН, яким встановлюються регіональні квоти на участь педагогічних працівників у сертифікації у 2026 році.

І мимоволі згадав, як у радянські часи колгоспам надсилали рознарядки - хто скільки має здати зерна, виростити свиноматок чи надоїти молока.

Школам теж діставалося — план на збір макулатури, металобрухту або заготівлю тутових шовкопрядів.

Це було в другій чверті ХХ століття.

Менше ніж через пʼятдесят років школи знову отримують рознарядки.

Тільки тепер — на кращих учителів.

Іншими словами — Міністерство освіти великодушно дозволяє лише п’ятьом тисячам педагогів довести, що вони професіонали й заслуговують надбавку до зарплати аж у 20%.

А якщо ти в цю квоту не впишешся - тебе офіційно професіоналом не вважатимуть? Риторичне запитання…

Між іншим, найбільш пікантна родзинка тут у тому, що якщо ти впишешся у квоту, але не набереш необхідної кількості балів, то повернешся до своєї школи, на те саме місце, і працюватимеш далі.

І як у цій ситуації з професіоналізмом?

А ніяк.

На перших етапах запровадження в Україні сертифікації вона тлумачилася як добровільний і незалежний шлях визнання педагогічної компетентності.

Мовляв, кожен, хто вважає себе готовим, може пройти і підтвердити свій професіоналізм.

То були заздалегідь порожні слова.

Чергове шоу.

Бо від самого початку сертифікація в Україні замість вибору стала лотереєю за квотою.

А квоту встановлюють чиновники: кому дозволено спробувати, а кому - зачекати наступного року.

І вчитель знову змушений не лише вчити дітей, а й “вибивати місце у списках”.

Така собі бюрократична турбота про кращих — не розвивати, а рахувати.

Маю кілька версій, чому зʼявилися квоти.

Версія перша — фінансова.

Для держави знайти 20% надбавки до зарплати кільком десяткам тисяч учителів виявилося страшенною проблемою.

Встановити посадові оклади працівникам МОН, що в десятки разів переважають учительські, - не проблема. А тут - проблема.

Наспрааді, якби  хотіли використати фінансовий механізм для регулювання кількості сертифікованих, то можна було зробити процедуру сертифікації складнішою. 

І чесно сказати: не пройшов — шукай іншу роботу.

Не думаю, що тоді охочих було б надто багато. Та іще й за 20% надбавки. Смішно! 

Версія друга — страх довіри.

Якщо сертифікацію пройдуть десятки тисяч учителів — з’явиться професійний прошарок автономних, упевнених, мислячих педагогів.

І тоді вже не начальник вирішуватиме, як учителю працювати. А це — страшніше за будь-який дефіцит бюджету. Це - не по нашому. І тому - дуже лячно! 

По нашому, це те, що маємо сьогодні: навіть  ті, хто сертифікацію пройшов, не стали автономними.

Бо сертифікація підтверджує лише те, що вже є, - а не створює його.

А в українській освіті автономії немає. Учитель повертається після сертифікації у ту саму школу,

до того самого директора,

з тими самими паперами, перевірками, “вказівками згори”. У нього є сертифікат, але немає простору, де цей сертифікат щось означає. Тож і маємо не “сертифіковану свободу”, а сертифіковану покору.

А тепер погляньмо на сертифікацію з іншого боку. Згадаймо конкурс Global Teacher Prize Ukraine.

Там немає квот і лімітів.

Учителів висувають колеги, учні, батьки. Серед фіналістів — десятки тих, хто працює у сільських школах, без жодної підтримки зверху. Їх ніхто не подавав “по плану”. Їх побачили знизу.

І ось парадокс: у профілях фіналістів Global Teacher Prize немає графи «сертифікований учитель». Бо справжня професійність не потребує печатки МОН. Її видно в очах дітей і у зміненому освітньому процесі.

Суспільство  розпізнає кращих саме там, де держава не втручається.

Мені доводилося спілкуватися з людьми, які працюють в  освітніх системах  інших країн світу.

І коли я їм розповідаю про нашу сертифікацію, практично у всіх виникає одне запитання:

«А що то є - і для чого?»

У Фінляндії, Польщі, Естонії сертифікація — частина системи професійного розвитку,

а не допуск до оцінки професійності за дозволом.

Учитель сам вирішує, коли готовий, і сам відповідає за свій результат.

Держава не встановлює ліміти, бо розуміє: довіра не нормується.

Або інший варіант: у багатьох країнах сертифікація / це допуск до професійної діяльності. Маєш сертифікат (ліцензію) / можеш вчителювати. Не маєш чи не підтвердив — шукай іншу роботу, хоч і маєш учительський  диплом.

Але рішення про сертифікацію чи відмову в ній там приймає не чиновник, а професійна спільнота таких самих учителів.

Відчуваєте різницю?

Ми ж укотре  взяли чужу ідею - і перетворили її на радянський звіт із цифрами. І, як тоді, головне не зміст, а форма: щоб красиво лягло у наказ та звіти .

Довіра знову стала плановим показником. Джерелом  життєдіяльності сонму чиновників від освіти. 

На початку цього тексту я згадав про рознарядки школам на заготівлю тутових шовкопрядів у радянські часи. 

Для тих, хто не знає: шовкопряд - це гусінь, яка живе на шовковицях, і коли вибивається в кокон - із нього виробляють натуральний шовк. Достатньо мерзенна штука ця гусінь: і на вигляд, і тим більше,,коли той кокон береш у руки. 

Тоді школи виходили всім колективом - учні, учителі  - збирати цю гусінь; вирощували для неї навіть цілі плантації шовковиць. А після  збору коконів дерева стояли обгризені дотла.

Такою ж обгризеною сьогодні виглядає й наша освіта після кожного “нововведення” чиновників, включаючи сертифікацію.

Виснажена, обдерта, але з красивими звітами про “урожай”.

Жаль лише, що ніхто не придумає, як позбутися цих чиновникопрядів.

Бо освіта, щоб стати іншою, не потребує п’ятого колеса до воза.

А вони ним є.

P.S. Лише тепер вчитався в назву документа, що на світлині, і не можу зрозуміти, про що вона: «Регіональні реєстраційні квоти основного етапу реєстрації…» Мати  василева.