Школа потребує підтримки, а не батога, або Нардепи пішли хибним шляхом

Автор: Станіслав Ніколаєнко, голова Асоціації працівників аграрних навчальних закладів України «Украгроосвіта»

Спочатку не повірив, коли почитав в соцмережах, що група народних депутатів України внесла законопроєкт щодо вдосконалення механізмів формування мережі ліцеїв. Ознайомившись із змістом закону, мав певний шок.

Як могли законодавці, члени комітету з науки і освіти, комітету, де мені довелось пропрацювати три скликання, запропонувати такий абсурд – законопроєкт, який знищить українську школу, особливо в селах та селищах, містечках?!

Немає потреби до кісточок розбирати цей закон, оскільки він просто незаконний, антиконституційний і шкідливий.

Докази.

Стаття 3 Закону України «Про освіту», підпункт 2, відзначає, що ніхто не може бути обмежений у праві на здобуття освіти. Це положення конкретизує стаття 1 Закону України «Про загальну середню освіту», де в підпункті 3 йдеться про доступність повної загальної середньої освіти, у тому числі шляхом наявності достатньої кількості закладів освіти, що забезпечує безоплатне здобуття повної середньої освіти, та відсутність дискримінації за будь-якою ознакою. У тому числі і за місцем проживання.

Відомо, що норми Конституції України є нормами прямої дії. Тож стаття 24 основного закону прямо зауважує, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, у тому числі за місцем проживання.

Невже законодавці, які вже більше п'яти років протирають штани в парламенті, не знають базових речей, на яких тримається все освітянське законодавство, а пропонують у своєму законопроєкті у статті 32 записати, що ліцей функціонує при «не менше 12 груп одного року навчання». Вище вказується, що в одному класі мінімум 24 дитини і він поділяється на 3 групи. Тобто мова йде про одну паралель з чотирьох класів з мінімальною чисельністю 96 осіб. Ця цифра в нинішніх умовах є нереальною.

Бачимо грубе обмеження в чисельності і наповнюваності класів, а отже, і доступності освіти. За твердженням журналістки Оксани Онищенко із «Дзеркала тижня», при такому підході в п’ятистах із 1469 громад не буде ліцеїв, старшої школи. А якщо взяти, наприклад мою Суботцівську громаду на Кіровоградщині, то в ній 22 села! При цьому – в Богданівській школі нині два 10-х класи (19 і 16 учнів). У Суботцівській школі 1 клас на 20 учнів, Трепівській – 1 клас на 16 учнів, Мошоринській 1 клас –15 учнів. Всього у п'яти школах 86 учнів! При цьому відстань між селами по не зовсім гарних дорогах до 15-25 км. Отже, Суботцівська громада чисельністю 14,1 тисяч жителів не буде мати ліцейних класів із повною середньою освітою.

Моя рідна Богданівська середня школа, яка регулярно здійснює підготовку випускників із 200 балами ЗНО з біології, української мови в селі із 4210 жителями, базовою школою в 479 осіб не зможе забезпечити конституційне право молоді на повну середню освіту!

Принагідно повідомляю, що цю школу у свій час закінчили два міністра освіти України, кілька генералів, полковників, три ректори, десятки воїнів-захисників Вітчизни, багато з яких полягло на полях війни з росією.

Дітям прийдеться їздити в старші класи в Знам’янку або в Кропивницький. Що то за навчання? Хтось подумав про гуртожитки чи квартири для учнів, їхнє харчування? А що вже говорити про степові Херсонщину, Миколаївщину, рідконаселені Чернігівщину чи Полтавщину?

Тож виходить, що запропоновані зміни до законодавства ставлять хрест на розвитку не тільки одного села, а і України в цілому. Півтисячі громад без старшої школи – це десятки тисяч сіл, містечок!

Тобто автори закону свідомо йдуть на знищення важливого соціального ліфту, обмежуючи право дітей із сіл, селищ на повну освіту. І заяви реформаторів, що хай громади чи батьки самі фінансують ліцеї, не витримують критики. Де ті кошти в тих селах? Їх немає.

Народні депутати України свідомі того, що в цих населених пунктах люди не отримують багатьох конституційних благ, зокрема обмежено право на працю, бо роботи немає. Право на медичне обслуговування – спробуй ним скористатися, то лікаря немає, то автобус не ходить, то грошей на лікування немає…

Маємо таку картину: у багатих, великих громадах, містах набагато легше жити, то і освіту дітям держава проплатить, а бідним і вітер в очі дме!

Невже колеги такі примітивні і не здатні до мінімального аналізу? Ми перекриваємо маленькі потічки, які живлять велику ріку Україну.

Стовідсотково переконаний, що міністерство повинно підготувати варіант здобуття повної середньої освіти в школах, де є один чи два класи. Без цього кроку української школи не буде.

Аналіз показує, що у великих містах – Києві, Харкові, Одесі, Львові, Дніпрі – освітяни також не в захваті від запропонованих змін. Як заявляє Асоціація керівників шкіл України, нині в державі є 8 тисяч ліцеїв, а стане 2 тисячі, що означає різке зменшення доступності молоді до освіти, зокрема, будуть закриті ліцеї в центральних, старовинних частинах міст.

Ніякої критики не витримує положення про заборону мати ліцеям в своєму складі початкову школу, виокремлення її в самостійну структуру. Як пише директор школи Ірина Чернілевська, це розриває єдиний організм, позбавляє старшу школу міцного фундаменту.

Вказані кроки взагалі є безглуздими, особливо в цю скрутну годину, бо потребують в рази збільшення кількості приміщень, число директорів і управлінців.

Мені особливо прикро писати про ці речі, оскільки вони всі виходять за межі конституційного поля, зокрема ст. 53 Конституції держави, співавтором якої я є. До речі, у 1996 році більше 326 народних депутатів із різних фракцій проголосували за цю статтю. Всі політичні сили були єдині в розумінні значення середньої освіти.

Не випадково ж імператриця Австро-Угорщини Марія-Терезія, дбаючи за державу, ще у XVIII столітті поряд з впорядкуванням економічного життя країни, податкової системи, адміністративної реформи запровадила обов'язкову шкільну освіту, у т. ч. на західноукраїнських землях, що забезпечило значний ріст матеріального і духовного благополуччя населення.

І колишній Союз, вводячи поступово обов’язкову семирічку, восьмирічку і повну середню освіту, піднімав на цьому економіку країни.

Не один раз писав, але повторюся, що головні наші союзники в кривавій боротьбі з росією – це наші Збройні Сили, наша молодь, наш народ.

Тому ми повинні опиратися на освічену націю, добрі школи і університети, коледжі і професійні ліцеї. Тож даний крок горе-депутатів приведе до ще більш різкого зниження індексу людського розвитку країни, втрати її конкурентоздатності, а значить, відсталості і можливості повного загарбання іншими країнами. Нині ми і так знаходимося у світі на сотому місці за індексом людського розвитку, хоч ще донедавна мали 74 місце.

Не повинні мовчати і наші університетські колективи, особливо педагогічні університети, Національна академія педагогічних наук, бо через невеликий час дана реформа та надумані постійні обмеження з боку Міністерства освіти і науки України при вступі до закладів вищої освіти призведуть до різкого падіння числа вступників.

Багато молоді змушені будуть їхати за кордон на навчання, оскільки всі наші найближчі західні сусіди мають набагато ліберальніші умови вступу і залюбки беруть на навчання в школу та в університети наших дітей.

Оцінюючи окремі кроки нинішніх владців в освіті, бо їх не можна назвати стратегією, на пам'ять спливає народне прислів'я: «Драного міху не надуть, а дурне не навчить». Часом здається, що в окремих урядовців і депутатів домінує якась неприхована злість і недовіра, зневага до всього українського, вітчизняного.

Напевне, це тому, що частина з них потерлася в коридорах окремих західних вишів, отримавши навіть дипломи, посвідчення, але так і не розібравшись у західній системі освіти.

Не пам'ятаю останнім часом жодного заходу, реального системного кроку можновладців в освіті назустріч школі, університету. При цьому відсутній справжній діалог, панує тупа, агресивна зверхність і неадекватність.

Змушений вголос говорити про реальний, прикрий стан в освіті не раз. Розумію, що йде кровопролитна війна, люди, вчителі працюють із останніх сил. Вони хочуть адекватних рішень, певної емпатії, мудрого слова і дії, а не недолугих реформ.

Наша критика не має на меті нанести комусь образу, вона повинна протверезити молодих реформаторів, адже на те і коня кують, щоб він не спотикався. Потрібно допомогти людям вижити, зберегти педагогічні колективи, не руйнувати те, що працює. Як говорить колишній заступник міністра освіти і науки Борис Жебровський: «Ей, реформаторе, не кіпішуй, якщо не зламалось, то не ремонтуй!»

Мушу звернутися і до іноземних фондів, посольств країн, особливо з ЄС, які підтримують нашу країну. Ми вдячні їм. Але не можна лише опиратися на думку обмеженого числа т. з. експертів-грантоїдів. Життя складніше.

Вважаю, що автори законопроєкту мусять негайно відкликати вказаний законопроєкт, у т. ч. і альтернативний. У разі незгоди авторів на цей крок народні депутати повинні проголосувати навіть проти його розгляду, а ми, громадськість, прослідкуємо за їх голосуванням та зробимо висновки.

Слід негайно ініціювати освітянське віче з участю представників всіх громадських освітянських, наукових організацій, депутатів місцевих рад та обговорити кроки щодо порятунку освіти.

Влада повинна дослухатись до голосу і місцевих громад, учительства, батьків, підприємців, наукових, науково-педагогічних колективів.