Без національної школи не буде національної перемоги

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Сьогоднішній допис має архіважливу тему, яка мені не дає спокою давно. Не знаю, чи «зайде» вона читачам. Адже ця проблема – не для швидких лайків і не для зручного сприйняття.

Вона адресована тим, хто здатен мислити відповідально, і по-справжньому стурбований майбутнім української школи та майбутнім української держави.

Бо в час війни розмова про освіту – це завжди розмова не про реформи, а про вибір. Отже...

Порожні реформи чи … мислити перемогою?..

В останні дні грудня я насправді із нетерпінням чекав офіційних коментарів МОН щодо підсумків чергового року в шкільній освіті.

Чекав, що освітнє міністерство, відповідальне за творення стратегії розвитку освіти, чітко скаже, що саме зроблено в українській школі для формування українця. Не лише за паспортом чи місцем народження, а за суттю людини, яка ідентифікує себе українцем і є ним насправді: громадянином, патріотом-державником, готовим боронити Україну змалечку й до глибокої старості.

Я цього не почув.

У переліку пріоритетів МОН за минулий рік було все: стандарти, цифровізація, інклюзія, «гроші ходять за вчителем», профільна школа, «освіта для життя в мінливому світі».

Не було лише головного – про формування в школі українця.

Майже одразу із підсумками року від МОН з’явилася інформація про затвердження урядом нового варіанту Державного стандарту початкової освіти. Офіційні повідомлення від того ж таки МОН про ключові смисли документа знову наштовхують на ту саму думку: українська школа не декларує своїм головним завданням формування українця, а натомість має готувати дітей до життя в «мінливому світі».

Україна – у війні. У жорстокій, багаторічній війні, метою якої ворог від самого початку визначив знищення української ідентичності та державності. Це війна, на фронтах якої вже загинули тисячі найкращих синів і доньок України. Війна, внаслідок якої з’явилися тисячі сиріт, сотні тисяч людей втратили домівки, близьких, звичне життя.

І в цей самий час нашу школу дедалі наполегливіше націлюють на підготовку учнів до «життя в мінливому світі» – на вміння пристосовуватися, бути гнучкими, толерантними й доброзичливими.

До всіх? І до тих, хто поставив за мету знищити нас як народ і державу?

Я добре, як і мільйони адекватних українців, усвідомлюю, що ми живемо і будемо жити у відкритому світі з його універсальними цінностями. Ці цінності важливі й потрібні кожній сучасній людині. Українцеві – також. Але цінності, відірвані від реальності війни, перестають бути цінностями і перетворюються на самообман.

Даруйте, але коли країна воює за право на існування, розмова про толерантність, гнучкість і пристосування, відірвана від питань захисту держави та формування національної ідентичності виглядає не як гуманізм, а як втеча від відповідальності. Як самообман.

Саме такий самообман нам сьогодні й пропонують. Чи не так?

І тому подібна риторика сьогоднішніх освітніх керманичів виглядає як спроба сховатися від реальності війни за універсальними формулами «мінливого світу» та «загальнолюдських цінностей».

Згадаймо дуже недавню власну історію. У тому числі – освітню.

У лютому 2022 року, коли російська навала рвалася до Києва, Львова й Одеси, перед військкоматами стояли черги. Не за гуманітарною допомогою. Не за соціальними виплатами. Не за довідками про УБД.

Черги – за правом захищати Україну.

За моїми підрахунками, величезна кількість тих чоловіків і жінок у чергах були випускниками української школи 1990-х – початку 2000-х років. Школи, яка щойно звільнилася від імперського нагляду

і встигла – хоч і ненадовго – повернути в освіту українські сенси: рідну мову – без вибачень; культуру і традицію – без шароварного гротеску; історію – без «старшого брата»; Батьківщину – не як карту, а як обов’язок і честь.

Це була епоха, коли в школі почали говорити правду. Коли українські діти почали усвідомлювати, що вони – частина свого народу, а не піддані чужої імперії.

Це були перші кроки розбудови української національної школи.

Саме її випускники у 2022 році взяли на себе перший і найважчий удар ворога. Вони не чекали інструкцій. Вони не переглядали таблиці компетентностей. Їх не готували до життя в «мінливому світі».

У школі їх – наполегливо, на рівні підсвідомості – почали вчити іншого: коли Батьківщина кличе – мовчати неможливо. І вони це зрозуміли і знали.

На жаль, ця важлива сторінка недавньої української освітньої історії завершилася дуже швидко. Минуло лише два десятиліття – й ідею національної школи почали забувати. Свідомо чи несвідомо.

Замість національного стрижня дітям сьогодні пропонують life skills, soft skills, «підготовку до життя в мінливому світі». А фактично – орієнтують на виховання… хамелеона, для якого Батьківщина – там, де комфортніше. Там, де можна пристосуватися. Там, де вигідніше.

Національний дух у школах підмінили гнучкістю. Гідність – мобільністю. Пам’ять – «толерантністю до культурних відмінностей» без глибокого знання власної історії та культури.

Сьогодні ми спостерігаємо пік маргіналізації національного стрижня в школі. Про це свідчать офіційні підсумки шкільного року в освіті та офіційні заяви про зміст нового Державного стандарту початкової освіти. Між іншим, цей стандарт редакції 2019 року також було складно назвати таким, щоб мав яскраво виражене національне спрямування.

Повного тексту нового Державного стандарту початкової освіти ми ще не бачимо. Він не оприлюднений, і робити остаточні висновки про документ – передчасно.

Але питання, яке постає сьогодні, виникає не з тексту стандарту.

Воно виникає з того, про що держава говорить вустами очільників МОН – і про що мовчить, коли йдеться про освіту.

Якщо у публічній освітній риториці є все – цифровізація, інклюзія, компетентності, гнучкість, «мінливий світ», – але немає чіткої відповіді на запитання про формування українця як громадянина і державника, то це не дрібна прогалина. Це – принциповий вибір.

І саме тут неминуче постає ще одне, значно складніше запитання.

Чому тема ціннісного, національного ядра української школи сьогодні фактично не є предметом публічної освітньої політики?

Це свідома позиція держави й очільників освіти – прагнення зробити школу «нейтральною» навіть у час війни?

Чи елементарне невігластво, поєднане з утратою історичної пам’яті й відчуття відповідальності?

Чи механічне копіювання зарубіжних освітніх моделей, сформованих у зовсім інших – мирних і стабільних – умовах?

Чи залежність від зовнішніх донорів, для яких українська ідентичність є другорядною порівняно з універсальними процедурами, індикаторами та звітами?

Я не беруся публічно розставляти остаточні акценти, залишаючи ці запитання відкритими для дискусії, однак власну відповідь на них маю давно.

Але є річ, яку не можна ігнорувати.

Якими б не були мотиви сучасної освітньої політики – свідомими чи несвідомими, ідеологічними чи прагматичними, внутрішніми чи зовнішніми, – усі вони мають один і той самий наслідок.

Вони працюють проти формування громадянина української держави. А в країні, що воює за право на існування, така освітня політика – незалежно від мотивів – є не просто помилковою. Вона є шкідливою.

Освіта ніколи не буває нейтральною. Вона або формує людину з ціннісним ядром, або готує адаптивного індивіда, здатного пристосуватися до будь-яких умов. І саме тому питання про школу сьогодні – це не питання методик, стандартів чи реформ. Це питання виживання держави. Чи всі це розуміють? Не впевнений у тому.

Я вірю в нашу перемогу. Не як у красиве слово, а як у реальність, яку ми виборюємо зараз – ціною людських життів. Але перемога – це лише перший крок.

Переможна Україна не зможе жити зі старими сенсами в освіті.

Їй буде потрібна інша школа.

Не та, що готує дитину до «мінливого світу». А та, що готує її до життя у власній державі справжнім громадянином.

Після перемоги у війні словосполучення НУШ має означати не просто «Нову українську школу» у сервісному сенсі, а Національну українську школу – школу ідентичності, гідності й відповідальності.

Це не зміна вивісок. Це – зміна смислів. Бо без національної школи не буде національної перемоги. А без неї – не буде й України.

Але чи так буде?