Чому нам постійно нав'язують тему "оцінювання"?

Автор: Максим Михайленко

Чому нам постійно нав'язують тему "оцінювання"?

Є старий бородатий анекдот: - у дурці лікар — той, хто першим встигне одягти халат.

Іноді здається, що в освіті “експерт” — той, хто першим встигне натягнути на реальність тему «як правильно оцінювати».

Бо як тільки освітянська спільнота пробує говорити про головне — що, навіщо і як навчати — нам чемно підсовують “високу” дискусію про шкалу балів, види контролю, вагу оцінки, рубрики, матриці, індикатори. Ніби проблема країни в тому, що ми неправильно підраховуємо трійки, а не в тому, що фундамент тріщить.

Чому так відбувається? Причини прості, як табличка в Excel.

1) Оцінювання — це зручний сурогат реформи.

Про програми, підручники, методики, перевантаження, підготовку вчителя, час на урок, мотивацію дітей — говорити незручно. Там одразу вилітають питання “хто винен?” і “де результат?”.

А про оцінювання говорити комфортно: можна сперечатися вічно й безпечно. Конфлікт є — відповідальності нуль.

2) Оцінювання ідеально виправдовує цифрові “покращення вже сьогодні” (в реальності, - створення цифрового конц.табору, але зараз мова не про це).

Коли треба пояснити черговий електронний кабінет/платформу/журнал (на створенні яких відмито купу грошей) типу “Дія.Освіта”, “Мрія” та інші — найкраща легенда: “це ж для об’єктивного оцінювання”.

Не для навчання, звісно. Для об’єктивності. А ще для звітів, контролю, статистики й святого KPI “охоплено користувачів”.

3) “Ми працюємо” виглядає краще, коли це вимірюється кліками, а не знаннями.

Зробити нормальний зміст освіти — це роки, конфлікти, фахові дискусії, політичні ризики.

Набагато простіше видати чергову порцію методичної макулатури “про оцінювання”, провести вебінар, зібрати сертифікати — і переможно відзвітувати: “системно підвищуємо якість”. У презентації це виглядає чарівно.

4) Додатковий бонус — нав’язати “комплекс вини” освітянам.

Якщо щось не працює, завжди можна сказати: “ви просто не вмієте користуватись інструментами”.

Не програма крива. Не підручник сирий. Не навантаження нелюдське.

Проблема — що вчитель “не освоїв покращення”.

У результаті освітянський ефір забивають другорядними “вічними темами”, щоб заглушити незручні питання:

що саме вчимо, чому так, де цілі, де логіка, де ресурси, де відповідальність.

А тепер найнепопулярніше: оцінювання — це останнє, що потрібно навчальному процесу, коли з фундаментом біда.

Бо справжні оцінки ставить життя. І не тільки нашим учням. Нам усім.

Просто життя, на відміну від бюрократії, не приймає “сертифікат участі” як доказ компетентності.