Комфортна школа і реальний світ

Бо школу можна спростити. 

А життя -  ні.

Останнім часом дедалі гучніше звучить ідея, що школа для дитини має бути в задоволення. Легкою, яскравою, нескладною пригодою.

Без перевантажень. Без зайвого стресу. Без «травмуючих» оцінок.

Краще сердечка й смайлики. А якщо дитина за рік нічого не засвоїла і особливо не напружувалась - нічого страшного. Не будемо травмувати. Переведемо далі.

Соломку підстелили. Ще трохи соломки. І ще.

Щоб падати було м’яко.

А краще - взагалі не падати. Лягти. Увімкнути телефон. Розслабитись.

Все одно ж якось буде.

Права - дітям.

Вчителям - вимогу. Зробіть цікаво. Захопливо. Весело.

І тут раптом - сюрприз.

Діти нічого не хочуть вчити. Не цікаво. Не важливо. Не потрібно.

Серйозно?

Ми роками системно пояснювали, що напружуватись не треба.

Зусилля - необов’язкові. Наслідків немає.

Навіщо напружуватись, якщо соломки настільки багато, що можна просто лежати?

Але є одне питання, яке чомусь випадає з цієї красивої казки, а що далі?

Невже після школи життя теж буде легкою пригодою?

Завжди цікавою. Завжди в задоволення.

Ми ж усі із захватом їдемо на роботу?

Навіть коли не хочеться.

Батьки щодня з радістю готують, прибирають, вирішують проблеми?

Звісно ні.

Ми це робимо не тому, що кайфуємо.

А тому, що треба.

Бо є наслідки, є відповідальність. Бо так влаштоване життя.

Життя - не завжди зручне.

Не завжди цікаве. Не завжди м’яке.

І саме школа - той безпечний простір, де дитина може вперше зіткнутися з труднощами, але не на самоті.

Це і є те саме «загартування».

Той самий імунітет.

Як м’язи: кожне зусилля - новий ріст.

Часто чую від батьків:

«Стільки всього непотрібного вчать. Мені в житті нічого з цього не знадобилось».

А хто знає, що знадобиться дитині?

Ким вона стане?

Що саме вистрелить через 10–15 років?

Ніхто.

Саме тому школа - це різноманітне меню, а не один «корисний» салат.

Щоб дитина могла спробувати. Помилитись. Зрозуміти. Вибрати.

Фундамент закладається не під одну професію, а під життя.

А тим, кому здається, що з усього цього «нічого не знадобилось»,

цілком імовірно, шанс був - але ним не скористались.

А можливо, щось таки знадобилось, просто без усвідомлення.

Винятки, звісно, бувають. Але вони не правило.

І ще одне спостереження.

В одній громаді кілька шкіл.

В одну - черги. Конкурс. Престиж.

В інші - не можуть набрати навіть клас.

Умови однакові. Приміщення. Обладнання. Вчителі.

То в чому секрет?

Колись один директор зробив просту, але непопулярну річ - конкурс.

І це спрацювало.

Батьки думають: якщо конкурс - значить, цінно.

Дитина думає: я доклав зусиль - і в мене вийшло.

Формується цінність. Мотивація. Внутрішня відповідальність.

З роками школа отримує гнучкий, мотивований контингент.

Результати. Репутацію. Попит.

А інші - «дообслуговують усіх інших».

Поки школа безумовно відкрита для всіх - її цінність зменшується.

Бо те, що дістається без зусиль, рідко цінують.

Школа - не кара.

Але й не курорт.

Це непростий, але дуже важливий життєвий етап.

І якщо ми замість підготовки до падінь продовжимо лише підстеляти соломку,

життя потім не питатиме - і забере своє.

Без сердечок.

Без попередження.

І точно - без соломки.

P.S. Комфорт, безпека й умови - так.

Структурне спрощення, яке прибирає зусилля - ні.