Про освітню шизофренію і милиці для шкільної освіти

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

У мережі з’явилися результати дослідження, яке показало, що кожен четвертий шкільний учитель займається репетиторством.

Щойно ця новина побачила світ, як понеслося: вчителі-заробітчани, у школі роблять вигляд, що працюють, а після уроків деруть гроші; це – неправда; таких не кожен четвертий, а їх значно більше… І тому подібне. 

Появу подібного дослідження я чекав давно. Підняв свій архів за 2008 рік і знайшов власне інтерв’ю, в якому коментуючи висновки соціологів, що 70% абітурієнтів готуються до ЗНО з допомогою репетиторів, сказав таке: «Ми незабаром дочекаємося того часу, коли репетиторство стане невід’ємною складовою нашого освітянського життя».  

Дочекалися. Тому час відверто сказати, що в Україні вже давно існують дві системи шкільної освіти.

Формальна (офіційна) і не формальна (репетиторство). 

Перша - із уроками, журналами, інтегрованими курсами, моніторингами, виховними заходами, презентаціями про «компетентності XXI століття», формувальним оцінюванням і нескінченними розмовами про soft skills.

Друга - із репетиторами, вечірніми онлайн-заняттями, приватними курсами, «натаскуванням» на НМТ і батьківськими грошима, які давно стали другим бюджетом української освіти.

І найдивніше у цій історії навіть не саме існування двох паралельних систем. 

А те, що офіційна українська школа  втратила монополію на надання загальної середньої освіти. 

Офіційна школа сьогодні все більше стає місцем соціального супроводу дитини, в якому проводять заходи; формують «компетентності»; захоплюються «soft skills»; бавляться з електронними платформами; створюють освітні простори, в яких від освіти залишається лише назва; готують презентації та каруселі; звітують про проєкти; догоджають здобувачам освіти та їхнім яжемамам; виганяють із освітнього процесу складне; харчуються і розважаються; булять учителя і дедалі більше плутають освіту із розвагою.

А знання, в основному, здобуються поза офіційною школою. Після неї.  У репетиторів. Між іншим, це стосується не лише тих здобувачів освіти, які готуються складати НМТ. Соцмережі заповнені оголошеннями про пошук репетиторів для учнів базової і навіть початкової шкіл. 

Фактично – створена дивна і дуже небезпечна система. В якій державний та місцеві бюджети фінансують офіційну школу, а батьки, які платять податки до цих бюджетів, додатково фінансують репетиторство. 

І це вже не просто освітня проблема. Це – освітня шизофренія. 

І тут виникає парадокс, про який майже ніхто не говорить уголос. Він у тому, що репетиторство сьогодні не дає формальній освіті остаточно завалитися.

Між іншим, у тому своєму інтерв’ю, яке є згадував на початку тексту, були такі мої слова: «Поява репетиторства рятує нашу освіту. Бо якби не репетитори, навряд чи 60 відсотків абітурієнтів змогли б скласти ЗНО взагалі. Тому я одноголосно «ЗА» репетиторів. Вони – такі ж вчителі, як і їхні колеги в школах. Відмінність лише в одному – їм не будуть платити за погану роботу чи її видимість. Їм платять за результати. Без моніторингів, перевірок, вивчень їхньої роботи, узагальнення досвіду, наказів, педрад». 

Із того часу пройшло 16 років. Моя думка про репетиторів не змінилася. Переконаний, що якби завтра репетиторство раптом зникло, країна отримала б справжній соціальний шок. Бо раптом виявиться, що школа сама по собі вже не здатна масово готувати дітей ні до НМТ, ні до університету, ні часто навіть до нормального життя.

Давайте говорити чесно і відверто. Репетиторство сьогодні - це милиці української освіти. Без них  формальна загальна середня освіта просто впаде.

І найбільш цинічне у всій цій історії те, що держава давно  знає про цю освітню шизофренію. Хоча б тому, що величезна кількість репетиторів платить податки, здійснюючи свою діяльність офіційно. 

Замість того, щоб зробити формальну шкільну освіту реальною, осяжною і достатньою в межах уроку, держава мовчки погодилася на існування паралельної системи. Звичайно легше не бачити мільйони приватних уроків, ніж чесно визнати: значна частина шкільної системи давно перетворилася на «бамбуковий літак», який не літає без приватних двигунів.

Особливо трагічною у такій системі є доля самого вчителя.

У офіційній  школі він виживає. У репетиторстві - заробляє. Удень він говорить про діяльнісний підхід, інтегроване навчання і компетентності.

Увечері -  «натаскує» дітей на тестові завдання.

Чи потрібно за це засуджувати вчителя? Ні. Такі засудження аморальні. Хоча б і тому, що багато репетиторів публічно не соромляться заявити, що покинувши офіційну школу вони стають щасливими і самодостатніми, як фахівці, і як люди. 

Тому репетиторство – проблема не учителя.  

Проблема в державі, яка створила систему подвійних правил і подвійних сенсів. А швидше – у тих освітніх менеджерах, які уникають навіть розмов про  репетиторство. 

Парадокс у тому, що в результаті так званих реформ, формальна школа стала боятися перевантажити дитину; образити оцінкою; вимагати; змушувати думати; бути некомфортною.  Вона хоче бути «сучасною», «дружньою», «мотивуючою», «гейміфікованою»; «дитячим садочком для підлітків» (де головне - щоб ніхто не засмутився). Тобто, у  ній – про комфорт. Хоч життя вимагає жорстких інструментів і знань.

А репетиторство живе за прямо протилежними правилами. Там вимагають, навантажують, змушують, тренують, перевіряють, орієнтуються на результат. Тобто, у репетиторів – про результат. 

У репетиторів цей результат можна побачити. У формальній школі – ні. Тому там його замінили іншим: звітами про конкурси, змагання, олімпіади, МАН. За тридцять років існування системи освіти в незалежній Україні освітні чиновники і наука не створили зрозумілі та прозорі інструменти оцінки якості роботи вчителя та закладу. Тому і «знайшли сокирку під лавкою» - бали НМТ. Просту, зручну і дуже криву лінійку. І тепер нею вимірюють та оцінюють все у формальній освіті. Навіть розмір гранту на навчання чи стипендії. Дарма, що у цих балах заслуг репетиторів, як правило, більше,  ніж школи.

Насамкінець висловлю крамольну думку. Висловлю, навіть здогадуючись, який шквал хейту виллється на мою адресу. 

Держава фактично знає про паралельну освіту; користується результатами цієї паралельної освіти; спирається на неї; але вдає, що її не існує. 

І тут справді виникає вбивче питання. Якщо репетитори фактично виконують частину функцій школи, то чому система робить вигляд, що вони -  «невидимі»?

Може, варто вже чесно визнати реальність?

Скажімо, дозволити репетиторам офіційно атестувати учнів. Або запровадити принцип: «гроші ходять за учнем» - не лише до школи, а й до офіційного репетитора.

Звичайно, це звучить майже абсурдно. Але хіба не абсурдною є  нинішня освітня шизофренія?

Бо якщо йти логікою нинішньої освітньої політики до кінця, то школа -  це соціалізація; комфорт; soft skills; освітні простори; психологічне благополуччя; діяльнісний підхід, підготовка до «життя в мінливому світі». 

А реальна освіта для знань - у репетитора.

Замість епілогу. 

Можна скільки завгодно говорити про реформу профільної школи, нові освітні простори, сучасне обладнання чи «компетентності майбутнього». Але поки головним мірилом успіху залишатиметься результат зовнішнього тесту -  реальна освіта житиме поза школою. І це вже відбувається.

Українська школа дедалі більше ризикує перетворитися на красиву і дорогу декорацію, поруч із якою існуватиме справжня, тіньова, платна система освіти.

Найстрашніше навіть не те, що школа програє репетиторству.

Найстрашніше -  що держава почала звикати до цього.