Шкільна відповідальність у воєнній реальності: виклики директорам

Автор: Ірина Чернілевська-Бойко, учитель історії вищої категорії, учитель-методист. Директорка ліцею N179 м.Києва

Будьмо чесними. Без ханжества.

МОН і Надія Лещик. Не лінійки загрожують безпеці учнів.

Більшість закладів освіти давно відмовилися від тривалих лінійок, занудних виступів чиновників та інших формальних «урочистостей».

Але скажіть мені: коли всі 1500 учнів приходять до школи на урок — це масовий захід? Просто хочу зрозуміти.

Бо я отримую сердобольні поради та рекомендації МОН враховувати співвідношення кількості людей і місць в укритті.

Невже чиновники справді думають, що директори шкіл — ідіоти? І якщо нам не сказати, що вода мокра, а ніч темна, ми цього не знаємо?

Я вже, чесно кажучи, шаленію від цих «порад».

Окрім ІМБУРДЕЛ — імітації бурхливої діяльності чиновників, я бачу ще одну дуже небезпечну річ — відверте перекладання всієї відповідальності на директора під виглядом турботи про безпеку.

І мої колеги, директори, — ТРИМАЙМОСЯ!

Бо ми чудово розуміємо: ніхто, крім директора, не візьме на себе відповідальність за рішення, які доводиться приймати щодня. І за будь-яке з них нас можуть потім критикувати.

Насправді все дуже просто.

Війна триває п’ятий рік.

Діти мають вчитися.

Батьки — працювати.

Держава — воювати.

А ми, директори, вже починаємо п’ятий навчальний рік в умовах війни.

У нас є напрацьовані алгоритми. Є системи комунікації з батьками, учнями, колегами. Є досвід, якого не знайдеш у жодній інструкції.

Але зараз маємо ще один виклик: тривога може пролунати одночасно з вибухами або за 2–3 хвилини до них.

Якщо пряме влучання в заклад — тут немає про що говорити.

Але якщо вибух стався поруч, перша небезпека — ПАНІКА.

Друга — вибухова хвиля, вікна, уламки скла.

Саме про це ми вкотре говорили на педраді.

Якщо вибух застав дітей у класах — не панікувати. Оцінити ситуацію. За можливості переміщуватися до укриття, обираючи найбезпечніші маршрути, тримаючись подалі від вікон і використовуючи глухі стіни як додатковий захист.

Можливо, хтось скаже, що це дрібниці, але ми навіть вікна на маршрутах до укриття заклеюємо прозорою плівкою. Не знаю, наскільки це допоможе, але хочеться зробити все можливе, щоб хоча б трохи зменшити ризик від скла.

Ось про що ми говоримо на серпневій педраді у день 12 тривог.Ось до чого готуємося. Ось за що відповідаємо.

1 вересня ми давно домовляємося з батьками про наш перший шкільний день.

Це день для учнів.

І якщо кількість місць в укритті розрахована на учнів — ми це знаємо. Ми це враховуємо. Ми не перший рік працюємо в умовах війни.

Тому дуже хочеться попросити чиновників від освіти:

Не потрібно імітувати діяльність і піклування.

Або надавайте конкретні, обґрунтовані та реалістичні рішення, які справді допомагають нам працювати й забезпечувати безпеку дітей, — або не заважайте.

Бо ми, директори, не боїмося відповідальності.

Ми просто хочемо, щоб замість чергових очевидних «порад» нам нарешті давали реальні інструменти для роботи в реальності, в якій ми живемо вже п’ятий рік. Бо питання стоїть руба: чи можна проводити навчання, харчування у ситуації фактично постійних тривог? Наголошую: питання у здійсненні функції навчання  (а тепер і харчування), а не зберігання дітей...