Шкільне оцінювання: від Сократа до кризи НУШ

Шкільне оцінювання: від Сократа до кризи НУШ
Дата: 16.11.2025

Автор: Володимир Онацький, кандидат педагогічних наук, заступник директора з навчально-виховної роботи Центру творчості дітей та юнацтва Оболонського району м. Києва. Раніше - заступник директора спеціалізованої школи №23 м. Києва

Перші оцінки в житті людини — родом із дитинства. І це не про цифри чи бали. Це про емоції та відчуття.

Так і чую крізь роки мамин голос: «Молодець, Вовчику! Я пишаюсь тобою».

До нього долучається вихователька: «Як гарно ти поскладав іграшки й полив квіти», а потім і перша вчителька:

«Володю, ти гарно виконав роботу і заслуговуєш мати зірочку на обкладинці зошита».

Мабуть, у кожного є спогад про оцінку. Не про бал — про момент, коли вчитель сказав: «Молодець».

Або просто усміхнувся. Або промовчав — і тиша боліла сильніше, ніж будь-яка «двійка».

Оцінка пахне дитинством: крейдою, коридором після дзвінка, теплим голосом учителя.

Вона або додає крила, або їх підрізає.

Тому про оцінку треба говорити чесно — як про довіру між дорослим і дитиною.

Колись школою керувало слово.

У школах Сократа й Платона учнів не вчили правильним відповідям — їх вчили думати.

Учитель не судив, а супроводжував.

— Учителю, я правильно відповів?

— Якщо ти почав думати, — казав Сократ, — значить, ти вже на правильному шляху.

У школах Київської Русі цінували не лише знання, а й старанність.

Учитель міг просто покласти руку на плече й сказати: «Бачу твою працю — продовжуй».

А Володимир Мономах у «Поученні дітям» писав:

 «І чого не знаєш, того не соромся запитати, а що знаєш — тим не гордися».

Так народжувалася українська традиція — не лише оцінювати результат, а й підтримувати прагнення.

У Києво-Могилянській академії цінували сміливість думки.

Учитель питав: «Хто заперечить Арістотелю?»

І коли спудей відповідав: «Я, бо істина важливіша за авторитети», — він отримував найвищу похвалу.

Згодом дітей у школах ставало більше, а часу на кожного учня — менше. І слово замінила цифра. Так народилася бальна система — спроба виміряти те, що не завжди вимірюється: старання, зусилля, прагнення.

У радянській школі оцінка стала частиною суворої вертикалі: 5 — «відмінно», 4 — «добре», 3 — «задовільно», 2 — «незадовільно», 1 — «погано». Оцінка ніби втратила душу.

Але навіть тоді вчитель міг тихенько підійти до учня і сказати: «Не засмучуйся. Помилка — це не вирок. Наступного разу ти зможеш краще».

У 2000 році українська школа перейшла на 12-бальне оцінювання. А початкові класи отримали автономію: залишати вербальне оцінювання лише в першому класі чи продовжити його і в другому. Таке рішення ухвалювалося з урахуванням думки вчителя, батьків, рівня підготовленості дітей.

У 2010-х гонитва за «високими балами» почала руйнувати сенс оцінювання. Батьки вимагали дванадцятки, учителі виправдовувались, діти втрачали мотивацію. Оцінка перестала бути підтримкою - стала предметом претензій.

Коли в школу прийшла НУШ і разом із нею — вербальне оцінювання 1-4 класів, учителі з полегшенням зітхнули: слово повернулося до школи.

Дитина знову почала чути не «п’ять» чи «сім», а: «Ти молодець, у тебе виходить, але треба ще трохи терпіння». І це було правильно.

У 2024 році МОН ухвалило наказ №1093 «Про затвердження рекомендацій щодо оцінювання результатів навчання учнів 5–9 класів».

Документ запропонував систему, де результати потрібно розкладати за групами компетентностей: когнітивна, громадянська, комунікативна, емоційно-ціннісна, соціальна тощо.

Учитель мав оцінити одну роботу одразу з кількох позицій - поставити не одну оцінку, а декілька часткових.

Замість живої педагогічної оцінки народилася таблиця, де кожен рядок — компетентність, кожна комірка — мікрорезультат.

На папері все виглядало красиво, науково. Але на практиці — колосальне навантаження, втрата сенсу й мотивації.

Оцінка, виставлена за вісьмома параметрами, перестає бути підтримкою. Вона стає статистикою.

Учителі, які й так ураховували всі ці аспекти інтуїтивно, побачили в наказі надмірну бюрократію, відірваність від життя й недовіру: ніби без міністерського шаблону педагог не здатен оцінити дитину справедливо.

Пригадаємо, як було раніше. У школах ніколи не бракувало критеріїв - бракувало лише віри в здоровий глузд учителя.

Коли оцінювався твір, учитель завжди враховував зміст, логіку, грамотність, образність — і ставив одну оцінку, або дві: «за зміст» і «за грамотність».

На виразному читанні — дикцію, темп, інтонацію, розуміння тексту — і знову одна оцінка.

На малюванні — композицію, колір, ідею, техніку — теж одну.

На трудовому навчанні — охайність, точність, функціональність виробу.

Це були комплексні оцінки, де кожна складова мала вагу, але не потребувала табличної деталізації.

Учитель завжди розумів, що дитина — не набір компетентностей, а цілісна особистість.

Тому нова «матриця компетентностей» сприймається як спроба розібрати дитину на частини.

Але педагог — не комп’ютер. Його завдання — бачити дитину, а не набір компетентностей.

І суспільство вибухнуло. Народ вимагав скасування наказу №1093.

Петиція на сайті Кабміну зібрала 25 тисяч підписів менш ніж за тиждень — такої швидкої консолідації українців навколо вчителів не було ніколи.

Це був протест проти бюрократії, за здоровий глузд, за школу, де оцінка — не покарання, а підтримка.

Але наказ залишився чинним.

У жовтні 2025 року МОН винесло на громадське обговорення новий документ — «Систему оцінювання результатів навчання здобувачів освіти».

Проте на обговорення подали лише додаток, без самого наказу.

Це викликало справедливе обурення освітян: зміни — косметичні, сутність — та сама.

У документах МОН багато термінів: «формувальне оцінювання», «когнітивні процеси», «інструментарій», «чек-листи».

Але забуто головне — простоту й доброзичливість.

Дитині потрібен не чек-лист, а вчитель, який скаже: «Я бачу твій прогрес».

Колись у творах оцінювали зміст, орфографію, синтаксис — і ставили одну або дві оцінки.

Учитель пояснював, що добре, а що треба виправити.

Коли учень виготовляв виріб, педагог враховував і старанність, і акуратність, і естетику — але підсумовував усе в одному результаті.

І все було зрозуміло.

Тепер дитячі роботи розбивають на десятки компетентностей.

Учитель витрачає години на таблиці, замість того щоб говорити з учнем.

Замість слова підтримки — матриця оцінювання.

Замість живого контакту — технічна схема.

Успішність дитини залежить не лише від знань, а й від настанови, з якою вона приходить до школи.

Якщо мама каже: «Іванко, слухай уважно, що говорить Марія Павлівна, старайся писати красиво», — дитина вже на шляху до успіху.

Якщо ж каже: «Петрику, не звертай уваги на вчительку, вона тобі ніхто», — жодна система оцінювання не спрацює.

Бо зникає найважливіше — довіра.

Освіта — це не лише система, а передусім стосунки.

І жоден наказ не здатен замінити тепло вчительського голосу, який каже: «Я вірю в тебе».

Ми можемо мати сотні таблиць, протоколів і форм, але жодна з них не виміряє моменту, коли дитина раптом зрозуміла — у неї вийшло.

Це і є справжня оцінка. Вона народжується не з інструкцій, а з людяності.

Українська школа сьогодні стоїть на роздоріжжі.

Один шлях — у бік формалізму, паперів і цифр.

Інший — до живої педагогіки, де в центрі не звітність, а дитина.

І цей вибір не робиться наказами — він починається в серці кожного вчителя.

Правильні слова - завжди прості.

Правильні оцінки — завжди зрозумілі.

Правильні взаємини — завжди на довірі.

Правильна дорога завжди веде до Храму.

На жаль, МОН веде зараз шкільну освіту не туди.

Вподобайки:

0
0
0
0

Коментарі

Поки що немає коментарів. Будьте першим, хто поділився своєю думкою!

Додати коментар

Новини:

Поділитися: