За жалюгідний стан сучасної освіти відповідальні всі

Автор: Андрій Карбівничий, викладач фізики й астрономії Самарського металургійного коледжу Українського державного університету науки і технологій

З студентських років запам’ятав, що люди діляться на три категорії: ті, які знають і вміють; ті, які знають, але не вміють; та ті, які не знають і не вміють. Запам’ятав і те, що зазвичай ці останні керують як першими, так і другими.

Цей парадокс, очевидно, відчутний не лише в політиці, а й у системі освіти. Бо як не крути, як не хитруй, а в системі вітчизняної освіти саме ті, хто не знають і не вміють, постійно вчать решту, як їм жити, що робити, що і як вчити. І очевидний доказ тому – 33-річна історія вітчизняних освітніх реформ.

Скажімо, час від часу ті, хто не знають і не вміють, чи то прямо заявляють, чи то тишком-нишком натякають, що фізика нікому не потрібна. Вони ж бо, нікчеми, і без фізики якось прожили. Та ще й як прожили: стали кандидатами, докторами, та великими начальниками.

От тільки не знають ті великі начальники, що світ тримається не на нікчемах, а на тих, хто знає і вміє, або бодай знає. Не знають ті великі начальники, що в науці, як, власне, і в житті, значимість людини визначається не посадою, не кількістю дипломів, звань та регалій, а реальними справами.

Наприклад, офіційна освіта Майкла Фарадея – чотири класи початкової школи. Та це не завадило йому, сину коваля і прачки, стати тим, ким він став – великим Фарадеєм. Ученим, який наряду з Галілеєм, Ньютоном, Максвелом та Ейнштейном входить у п’ятірку найвидатніших вчених всіх часів і народів.

Ну та Бог з ними, з нікчемами. Та й з «нікчемами» я, напевно, переборщив (тим більше стосовно прямого начальства). Бо, скоріш за все, ті, хто не бачить зв’язку між фізикою та інтелектуальним і духовним розвитком людини, цю фізику вивчали за тими програмами та тими підручниками, які дійсно переконали їх в тому, що фізика – це складно, нецікаво і непотрібно.

Вони ж бо не знають, що фізика – то ж не тільки і не стільки формули, теорії і закони, а в першу чергу вміння творчо та логічно мислити. Тобто те вміння, без якого не буває ні путніх економістів, ні путніх юристів, ні путніх робітників, ні путніх політиків.

Та й, чесно кажучи, не лише бездарні чиновники відповідальні за наявний жалюгідний стан української освіти. У тій чи іншій мірі відповідальні всі. Всі, хто так чи інакше причетні до цієї самої освіти, починаючи від батьків, вчителів та професорів і закінчуючи університетами, профільними інститутами, академіями та міністерствами.

Що робити, питаєте? Ну по-перше, потрібно розплющити очі, зняти рожеві окуляри і визнати той очевидний факт, що сучасна українська освіта перебуває в глибокій системній кризі, і що ця криза обумовлена не стільки відсутністю належного фінансування, скільки відсутністю бодай якоїсь системності в організації самої освіти.

Потрібно визнати, що джерелом цієї безсистемності є саме ті, хто і має забезпечувати цю системність, а отже, всі ці міністерства освіт і наук, всі ці академії педагогічних і непедагогічних наук, всі ці інститути педагогік і якостей освіт, всі ці департаменти освіт, всі ці контори «роги і копита», які рецензують, контролюють та регламентують освітній процес.

По-друге, потрібно розробити чітку, зрозумілу науково та економічно обґрунтовану систему заходів, реалізація яких призведе не до чергової заміни фасадної вивіски, яку ми назвемо черговою реформою освіти, а до створення якісно нової, цілісної, гармонічно збалансованої освітньої системи. Системи, у якій кожний предмет і наповнення кожного з цих предметів стане частиною цілісного організму, метою та результатом роботи якого є виховання інтелектуально, духовно та фізично розвинутої особистості. Особистості, яка, крім всього іншого, буде патріотом своєї держави, свого народу та своєї землі.

І цю систему заходів мають розробляти не бездарні нікчеми, а люди, які «знають і вміють». Люди, які розуміють, що «двійочника» i «п’ятірочника» потрібно вчити по-різному. Люди, які розуміють, що ніякими інноваціями, інтенсифікаціями і комп’ютерізаціями неможливо замінити «паличковий» етап вивчення математики.

Люди, які розуміють, що в системі загальноосвітньої школи має налічуватися не сорок і не п’ятдесят навчальних предметів, а максимум десять. І що кожен з цих предметів має представляти собою цілісну систему знань, яка є невід’ємною складовою загальноосвітньої системи.

Люди, які розуміють, що університет має бути університетом, коледж – коледжем, а професійно-технічне училище – професійно-технічним училищем. І що в цих навчальних закладах студенти мають вивчати не все що попало і не те, що комусь заманеться, а саме те, що дозволить їм стати відповідними спеціалістами.

По-третє, потрібно, щоб ті навчальні програми, які мають забезпечити гармонічну цілісність системи освіти, писалися і затверджувалися не в розрізнених гуртках НАПНУ, у кожного з яких свої містечкові, зазвичай шкурні інтереси, а невеликим колективом незалежних, небайдужих, фахових людей, які розуміють загальну суть та мету освітнього процесу і роль кожного предмета в цьому процесі.

Треба, щоб написані під ці програми підручники оцінювалися не тими, хто власні чи то написані, чи то списані підручники державним коштом друкує мільйонними накладами, а абсолютно незалежними, небайдужими, авторитетними, бездоганно чесними і сумлінними, фаховими людьми.

По-четверте, потрібно кардинально і щонайменше у десять разів зменшити кількість тієї освітньої та навколоосвітньої бюрократії, яка за тридцять три роки і за сотні мільярдів державних коштів нічого путнього не зробила і не зробить. Бюрократії, яка, імітуючи свою бурхливу діяльність, спроможна лише на оте дурнувате «надавачі освітніх послуг» та на той нікчемний звітно-паперовий тероризм, який, якщо і має певне відношення до освітньо-виховного процесу, то тільки в сенсі знущання над нещасним, затурканим вчителем.

Першим же вагомим та, безумовно, необхідним кроком на шляху дебюрократизації системи освіти має стати рішуча відмова від «освітніх» послуг того анахронізму совдепії, який під назвою НАПНУ зберігся лише в дикунській росії та Україні.

Бо, маючи десятки підвідомчих інститутів, відділень та контор «роги і копита», маючи багатотисячні штати та багатомільярдні бюджети, цей монстр за десятки років нічого путнього, окрім хаосу та мильних бульбашок під назвою «освітня реформа», не створив і не створить.

По-п’яте, система освіти має бути організована таким чином, щоб стрижневими, базовими елементами цієї системи був вчитель і учень. Бо, подобається комусь чи не подобається, а фактом є те, що будь-яка система освіти не має жодного сенсу без базових складових цієї системи – вчителя і учня.

Бо в системі освіти все, що не вчитель і не учень (починаючи від всіх цих міністерств освіт і наук, всіх цих академій педагогічних і непедагогічних наук, всіх цих інститутів педагогік і якостей освіт, всіх цих департаментів і управлінь освіт і закінчуючи ректорами, проректорами, директорами, замдиректорами, сторожами, вахтерами та прибиральниками), – то ж лише той обслуговуючий персонал, єдина функція і єдиний сенс існування якого – обслуговувати навчальний процес.

Виходячи з цього, суспільний статус, а відповідно, і заробітна плата вчителя мають відповідати значимості тієї ролі, яку він відіграє в освітньому процесі та житті суспільства.

По-шосте, ми маємо кардинально змінити підходи до загальної організації середньої, передвищої та вищої освіти. Ми маємо усвідомити, що обов’язковість середньої освіти зовсім не означає, що атестат про неповну чи повну середню освіту, а відповідно, і квиток до передвищої та вищої освіти, мають отримувати поголовно всі, у тому числі і ті, хто за дев’ять чи одинадцять років «навчання» до толку читати, писати і додавати не навчився.

Ми маємо усвідомити, що доведена до крайнього зубожіння держава не може і не повинна забезпечувати всіх бажаючих, і зокрема тих, хто читати, писати і додавати не вміють, поголовно вищою освітою, а тим більше такою, яка лише за назвою є вищою.

Утім, усі ці програми, реформи та системи заходів можуть стати реальністю лише в тому випадку, якщо ми дійсно хочемо змін на краще і готові до цих змін.

Якщо ж ні, то давайте й надалі називати наявну паперову метушню черговою реформою освіти.

Давайте й надалі не визнавати факту існування сили інерції. Давайте й надалі математику вивчати заради математики, а ту макулатуру, яка представляє собою суміш незв’язних фраз, цитат, формул, малюнків-рисунків, графіків та іншої бутафорії називати підручниками з фізики.

От тільки, шановні, не тіште себе ілюзіями того, що на брехні та на невизнанні законів природи можна збудувати щось путнє.