Освіта під час війни: як школи втрачають учнів, а університети — вступників

Автор: Оксана Онищенко, редакторка відділу освіти та науки ZN.UA

Сьогодні в суспільстві активно обговорюють нав’язувану Україні адміністрацією Трампа угоду, яка може перетворити нашу країну на сировинний придаток: нас закликають відкрити доступ до природних ресурсів. Але не менш серйозною є загроза стати сировинним придатком іншого типу — постачальником людських ресурсів. Адже без жодних офіційних угод ми вже давно експортуємо до Європи та США своїх майбутніх лікарів, інженерів, науковців, слюсарів, атомників, будівельників. А після повномасштабного вторгнення цей процес лише посилився. І вступна кампанія, яка вже фактично стартувала (майбутні вступники зареєструвалися на НМТ), — слушний привід поговорити про це.

На кого можуть розраховувати в майбутньому наші університети й Україна загалом? Крізь які шпарини витікають людські ресурси нашої країни? Щоб знайти відповіді на ці запитання, ZN.UA надіслало запити і управлінцям на місцях, і експертам, і до Міністерства освіти і науки. Ось про що дізналися.

По-перше, кількість охочих поборотися за місця в українських університетах почала падати. Порівняно з довоєнним 2021 роком кількість вступників зменшилася 2024 року з 230,7 до 202 тисяч. І нехай нас не заспокоюють цифри 2023 року — бум у вступній кампанії був спричинений студентами віком понад 25 років, які намагалися уникнути мобілізації. Однак наступного, 2024 року, за допомогою змін у законодавстві цю лазівку було перекрито, що вплинуло й на кількість вступників: за даними МОН, які ZN.UA отримало у відповідь на запит, 2023 року на бакалавра вступало 54,3 тисячі абітурієнтів віком понад 25 років, а от 2024 року таких було лише близько 4 тисяч.

Очевидно, що на кількість вступників дуже впливає війна: чимало молоді їде за кордон, багато хто опинився на окупованих територіях.

Як зауважила заступниця міністра освіти Надія Кузьмичова на нещодавній зустрічі з львівськими освітянами, приблизна кількість українських дітей , які станом на сьогодні перебувають за кордоном, становить 2,1 мільйона, із них лише 358 тисяч учнів МОН «бачить в українській системі освіти». І одинадцятикласників серед них, як повідомило МОН у відповідь на наш запит, — лише 25 тисяч.

«Друга цифра (358 тисяч. — О.О.) з кожним роком зменшується, — цитують Надію Кузьмичову на офіційній сторінці Департаменту освіти і науки Львівської ОДА. — З двох причин. Перша — з огляду на природний вихід із системи (йдеться про одинадцятикласників), друга — це коли ухвалюється рішення, що дитина буде навчатись у школі країни перебування».

За інформацією Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця, яку він навів у Спеціальній доповіді щодо доступу до освіти дітей та молоді з тимчасово окупованих територій України, на ТОТ можуть перебувати близько 600 тисяч українських дітей шкільного віку. З них станом на жовтень 2024 року в українській системі освіти залишалося 44 тисячі школярів. І їхня кількість зменшується, адже окупаційна влада робить усе для того, щоб відірвати їх від України та, зокрема, української освіти. З тих самих причин небагато молоді з окупованих територій та прифронтових зон вступає до українських ЗВО. І хоча кількість таких вступників 2024 року більша, ніж 2016-го, — 11 тисяч проти 1 тисячі, це не має нас заспокоювати, адже й площа окупованих територій, і лінія фронту не така, як тоді. Це колосальні втрати порівняно з кількістю української молоді, яка залишається на цих територіях.

По-друге, дедалі менше одинадцятикласників після закінчення школи йде вступати на перший курс українських університетів. І це добре видно, якщо проаналізувати, який відсоток випускників шкіл подає заяви на вступ до українських університетів. Якщо довоєнного 2021 року майже 70% випускників школи брали участь у вступній кампанії до українських університетів, то на вступ-2024 їх подавалося трохи більше половини.

Табл.1. Який відсоток випускників шкіл брав участь у вступній кампанії в рік закінчення школи, %

Джерело: на основі даних ЄДЕБО, вступ на бакалавра та магістра медичного, фармацевтичного та ветеринарного спрямування

Це не означає, що всі, хто не брав участі у вступній кампанії, підуть до закордонних університетів. Але можна очікувати, що таких буде чимало.

Закордон приваблював українських випускників і раніше, але після повномасштабного вторгнення можливостей навчатися там стало набагато більше. Багато закордонних університетів мають соціальні програми підтримки для українців, надають стипендію на навчання. А наші старшокласники, які проживають зараз за кордоном, мають іще більше можливостей для вступу, адже інтегруються в освітню систему країн перебування. Завдяки навчанню в місцевій школі вони можуть вступати до університетів не як іноземці, а нарівні з місцевими абітурієнтами з місцевими атестатами про освіту. Й навчатися вони можуть не лише англійською, а й державною мовою тієї країни, де проживають, — адже соцслужби часто оплачують українцям і мовні курси. А українських школярів-переможців олімпіад із руками-ногами забирають і помічають іще в школі. Таланти потрібні всім. Їм створюють умови та перспективи, від яких важко відмовитися.

Нещодавно я познайомилася з мамою одинадцятикласника — пані Тетяною, яка разом із дітьми три роки тому виїхала до Німеччини. Зараз її син закінчує українську школу (свій рідний фізико-математичний ліцей) дистанційно та навчається в німецькій. Спочатку заради цікавості він узяв участь у регіональній математичній олімпіаді в Німеччині, потім стабільно перемагав на олімпіадах вищого рівня. Так само блискуче виступає на математичних олімпіадах і його однокласниця з України, яка нині теж живе в Німеччині. Німецька школа створила можливості для них та інших талановитих школярів вивчати поглиблено математику — точніше, математичний аналіз — у місцевому університеті. Кілька разів на тиждень ці талановиті українці ходять на пари, де навчаються разом зі студентами. І це, разом із результатами олімпіад, відчиняє перед ними двері найпрестижніших університетів.

За кілька років таким самим шляхом, що й нинішні старшокласники, які живуть за кордоном, підуть ті, хто навчається зараз там у молодших класах, — до закінчення школи вони ще більше інтегруються в освітню систему іншої країни.

По-третє, лави одинадцятикласників — потенційних вступників починають танути ще до того, як вони закінчують 11-й клас. До вручення атестатів доходять не всі, хто починав навчання в старшій школі.

Ось гарна ілюстрація того, як ріділи ряди нинішніх одинадцятикласників: коли вони тільки починали навчання в 10-му класі (2023/2024 навчальний рік), їх було 243 тисячі, але до 11-го класу (2024/2025) дійшли не всі старшокласники: у вересні в 11-му класі їх було вже 234 тисячі. Ми ще не знаємо, скільки одинадцятикласників цього року залишилося в школі до свята останнього дзвоника, але можемо порівняти такі дані по минулих роках, особливо з роком до повномасштабного вторгнення. Як видно, кожного навчального року з 11-х класів іде 7–11 тисяч випускників, в той час як 2021 року — лише 291.

Табл.2. Як зменшилася кількість одинадцятикласників протягом навчального року

Джерело: статистичні дані звітів ЗНЗ-1 та № 76-РВК 

Причини для цього можуть бути різні: як особисті обставини, так і перебування на окупованих територіях чи виїзд за кордон.

Але деякі школярі виїжджають за кордон посеред навчального року й не афішують цього. Особливо хлопчики, батьки яких хочуть вивезти сина до повноліття, бо хоча мобілізація їм наразі не загрожує, та хтозна, що буде далі й чи не змінять закони. І школи також іноді не показують цього в офіційній статистиці (на свій страх і ризик), бо це їм невигідно. Адже якщо в класі буде мало учнів, його не можна буде ділити на групи для вивчення певних предметів. А це означатиме скорочення ставок вчителів. Тому іноді батьки просто забирають дитину, але офіційно вона продовжує навчання очно. Про всяк випадок вони залишають у школі заяву про переведення на дистанційку чи індивідуальні форми навчання (сімейне або екстернат). І якщо раптом в школі перевірка, їй завжди можна показати заяву — ось, учень щойно перевівся на сімейне навчання.

Однак більшість школярів, які посеред року їдуть за кордон, офіційно переходить на індивідуальні форми навчання. Це легкий і легальний спосіб отримати атестат, не надто напружуючись із навчанням. Адже на екстернаті та сімейному навчанні достатньо просто надсилати контрольні кілька разів на рік. І це шанс істотно покращити оцінки у свідоцтві про освіту, бо контрольні можна писати з мамою, репетитором, шпаргалкою. Хороший бал у документі про освіту, до речі, потрібен лише для вступу за кордон — в Україні він не враховується. Однак часом на екстернат переходять і ті, хто не хоче ходити до школи в 11-й клас, а планує зосередитися на підготовці до НМТ і вступати в Україні. І це ще одна проблема якості освіти — імітація навчання в 11-му класі, замість якого відбувається дресура на НМТ.

Як розповідають учителі, рух у бік переведення на індивідуальні форми навчання вони спостерігають приблизно з жовтня. Він не катастрофічний, але помітний. Цікаво було б зрозуміти його масштаби в цифрах. Для цього достатньо порівняти, скільки учнів навчалося індивідуально на початку навчального року й скільки — в січні. Ми звернулися з таким запитом до Міністерства освіти і науки. Однак там не надали всіх даних і пояснили, що міністерство володіє лише інформацією про кількість учнів станом на початок навчального року. Якщо в МОН не знають, що відбувається в школі після вересня, то це дуже поганий сигнал.

Проте можна простежити тенденцію переходу учнів на іншу форму навчання на прикладі Києва. В столиці у вересні цього навчального року на індивідуальних формах навчалося 12% одинадцятикласників, а в березні їх було вже 19%, тобто майже кожен п’ятий. І ця статистика не враховує приватних шкіл, яких у столиці близько 177. Гадаю, там цифри будуть значно яскравішими. Особливо в дистанційних приватних школах.

Це видно на прикладі однієї з найпопулярніших в Україні дистанційних шкіл — «Оптіма». Загалом у ній понад 15 тисяч школярів. Протягом навчального року кількість одинадцятикласників, які навчаються тут на екстернаті, зросла більш як удвічі: у вересні їх було 777, а у квітні стало 1772. На відміну від дистанційки, яка не має такого попиту, — там кількість учнів майже не змінилася. До речі, крім освітніх послуг, ця школа також пропонує супровід для вступу за кордон. І це дуже вдалий маркетинговий хід з урахуванням цільової аудиторії школи.

Табл. 3. Кількість одинадцятикласників у дистанційній школі «Оптима» 2024/2025 навчального року

Джерело: дані Департаменту освіти і науки КМДА

Ось як описує тенденцію до збільшення кількості учнів на індивідуальній формі навчання директор приватної дистанційної школи Unicorn School Володимир Страшко: «У жовтні-листопаді в нашій школі спостерігався дуже великий приріст одинадцятикласників. І більшість хотіла навчатися на екстернаті, тобто самостійно опановувати матеріал на нашій платформі. На відміну від десятикласників, яких також було багато, але їх іще цікавили «живі» уроки. Загалом у нашій дистанційній школі приблизно половина одинадцятикласників зареєструвалася на НМТ, але частина з них — просто «щоб було», бо не планує вступати в Україні. У деяких наших одинадцятих класах 90% випускників не писатимуть НМТ».

Така ж картина спостерігається часто й у дистанційних класах комунальних шкіл, де навчаються наші старшокласники з-за кордону.

По-четверте. А що з подальшими вступними кампаніями?

Досі я намагалася проаналізувати тенденції на найближчу вступну кампанію. А що як зазирнути в далеке майбутнє, років за 11–12, коли до одинадцятих класів дійдуть нинішні першокласники? Щороку їх стає дедалі менше. З довоєнного 2020/2021 навчального року і до нинішнього 2024/2025 їх кількість скоротилася на 142 тисячі. І вже зараз престижні школи в столиці, куди раніше можна було записати дитину тільки через великий конкурс та зв’язки, зменшують кількість перших класів і будуть раді всім, а дехто й узагалі не впевнений, що зможе набрати першачків.

Як повідомив Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець, на ТОТ і прифронтових територіях набір першокласників порівняно з показниками 2021/2022 та 2023/2024 навчальних років знизився в Донецькій області на 39%, у Запорізькій — на 48, у Луганській — на 62, у Херсонській — на 42%.

Нинішні першокласники — це діти приблизно 2018–2019 року народження. Вони народилися, коли Україна скочувалася в демографічну яму, і це падіння досі триває. Натомість нинішні одинадцятикласники народилися якраз у роки розквіту народжуваності. Тому навіть попри всі складнощі війни одинадцятикласників 2024/2025 навчального року більше, ніж 2020/2021: відповідно 234,5 тисячі проти 220 тисяч. А от у перспективі ситуація відчутно зміниться, адже народжуваність різко падає. Отже, коли наші першокласники підростуть, в Україні поменшає не лише студентів університетів, а й коледжів і профтехів.

Табл.4. Народжуваність в Україні в різні роки, тисяч дітей на рік

Джерело: Дані Держстату, Опендатабот Мін’юсту

І що далі?

Перед освітою стоять зараз абсолютно нові виклики, з якими ми раніше не стикалися. І вони вимагають кількох речей. По-перше, шукати ефективні обґрунтовані рішення, а не смажити шашлики з надією, що проблеми якось самі розсмокчуться. І по-друге, зрозуміти: те, що здавалося доцільним і раціональним до повномасштабного вторгнення, вже не завжди спрацьовує.

Оскільки за кордон їде молодь переважно з міст, школярі з маленьких містечок і сіл незабаром стануть головним ресурсом країни. Підняти освіту там — це має стати пріоритетом держави. Це й раніше було важливо, а зараз є критичним. Нагадаю, що результати міжнародних досліджень PISA, а також тестів ЗНО—НМТ завжди показують величезний розрив у знаннях між дітьми з міста й села. А тим часом одна з останніх ініціатив парламенту робить якраз навпаки — зареєстрований у Верховній Раді законопроєкт призведе до того, що більш як у третині громад не буде старшої школи, оскільки держава її не фінансуватиме (про те, чому ця ідея не спрацює, читайте тут). Звісно, для держави це економія коштів, і десь у довоєнні часи про це можна було б поміркувати. Але нині ситуація геть інша, й непродумане обрубання освіти в селі в майбутньому дорого обійдеться країні.

Кажуть, немає школи — немає села. Але точнішим буде інший вислів: «немає роботи — немає села», бо молодь із нього їде. Тому підвищення якості освіти в селах і маленьких містечках має стати частиною стратегії економічного розвитку сільських громад. Держава хоче перекласти на їхні плечі повне утримання невеликих ліцеїв? Гаразд, але спочатку вона має створити умови, аби громади могли це зробити: щоб вони розвивались економічно, щоб наповнювалися їхні бюджети.

Ще один крок, аби збільшити кількість вступників до українських ЗВО, — поліпшувати якість вищої освіти. Потрібно зменшити кількість університетів, залишити ті, що мають потенціал працювати якісно, і вкладати в них кошти. В принципі це вже почали робити в МОН і обіцяють продовжити. Варто також добре провітрити виші від запаху нафталіну, осучаснити поточені міллю програми та методи викладання. Бо коли міністр освіти нещодавно в коментарі «Укрінформу» зауважив, що, мовляв, українські університети хоч і не Сорбонна, але теж дають якісну освіту, — гадаю, це була дуже оптимістична оцінка. На мою думку, хороші українські університети, які дають сучасну конкурентоспроможну освіту, можна перерахувати на пальцях двох рук, і це добре видно за результатами вступної кампанії — до них ідуть найкращі й найсильніші студенти.

Але якісна освіта неможлива без якісних студентів. Будьмо відверті — в нас зараз на вході до університету не працюють потужні фільтри, які допомогли б відібрати тих, хто здатний вчитися. Коли вищою освітою розплачуються як соціальною пільгою (в нас багато пільговиків) — це не про якість. Усі мають вступати за знаннями, а соціально незахищеним потрібна допомога перед навчанням (житло, стипендія, підготовчі курси, де можна підтягнути знання), або після (висока стипендія, перше робоче місце тощо).

Коли на тестах НМТ потрібно лише поставити галочки навпроти правильної відповіді (немає відкритих запитань, де потрібно висловити свою думку) — то це про якість студентів, яких відбирають таким тестом, а отже, і про якість освіти, і якість людського капіталу.

Насправді питання підвищення вимог під час вступу — це питання політичне. Те, як його вирішує держава, показує, скільки студентів вона хоче бачити в університетах. Якщо багато — то й вимоги до них мають бути нижчими. До речі, за даними ЄДЕБО (а я проаналізувала їх із 2021 року й до 2024-го), кожної вступної кампанії в Україні стають студентами-першокурсниками приблизно 93% абітурієнтів. Тобто вступають майже всі, хто має таке бажання. Це девальвація вищої освіти. А якщо кількість університетів не надто скоротиться, згодом доведеться брати всіх. І це теж вплине на якість освіти.

Для того, щоб керівники освітою та управлінці могли реагувати на виклики вчасно й виважено, потрібно, щоб їхні рішення були а) обґрунтованими та б) послідовними.

Гарний приклад того, як у нас це «працює», — історія із законопроєктом, що передбачає скорочення мережі ліцеїв (особливо в селі), про який ішлося вище. Спочатку народні депутати його зареєстрували, а після хвилі обурення в суспільстві швидко подали ще один законопроєкт, де відмовилися від деяких ідей. Так рішень не ухвалюють.

Коли влада каже суспільству: потрібно вдатися до таких і таких кроків, — вона має зробити розрахунки й прогнози та показати їх громадськості. Важливо також, аби громадськість отримувала дані не лише в інтерпретації МОН чи депутатів. Потрібні відкриті бази даних (наскільки це дозволяє безпека), за якими всі охочі могли б відстежувати тенденції в освіті та робити власні розрахунки, а також брати участь у громадських обговореннях проблем. Це буде щепленням від популістських і необґрунтованих рішень влади.

А що ми маємо зараз? Якщо у вищій освіті є база ЄДЕБО, де можна дістати аналітику щодо вступної кампанії, а на тестпорталі — щодо результатів НМТ/ЗНО, то зі шкільною освітою все геть складно. Коли я готувала цю статтю, то надсилала запити до МОН, але отримала відповіді не на всі запитання щодо статистичних даних. А один запит і досі десь блукає коридорами міністерства. Тим часом коштом донорів в Україні створили модернізовану інформаційну систему АІКОМ-2, але вона працює з проблемами. У нас є Опендатабот МОН, сайти Інституту освітньої аналітики — але там дуже мало даних про систему освіти, лише окремі поверхові загальні цифри. Недавно ZN.UA розповідало, як працює портал відкритих даних та інформаційна система у Великій Британії — порівняйте.

Ось куди треба було б вкладати грантові й державні кошти. І ще — в школи, зокрема й у селах і маленьких містечках. А не у всі ці офіси, інститути та проєкти, що ростуть як гриби й дублюють один одного, а якість освіти в цей час падає. В керівництві освітою на всіх рівнях потрібні небайдужі професіонали, бо наше майбутнє убивається не лише війною, а й некомпетентністю, інертністю та популізмом.

Вихід із демографічної та освітньої кризи потребує державної політики, побудованої не на інерції, а на прогнозуванні. Освіта — це не соціальна «витратна частина», а довгострокова інвестиція.